— Онуфрій помер.
— О боже! — молодиця підскочила, — Звідки знаєте? Що з ним сталося?
— Його вбили. Я знайшла його тіло.
— О ні! Онуфрій… — Світлана заплакала.
Я тихо покинула її наодинці зі своїм горем і пішла геть.
53
Ксенька
Ще ніколи не бачила брата таким злим. Ми мовчки прибрали могилу батька, я прикрасила її квітами. Потім він так само мовчки сів на велик, я всілася на раму. Думала, що завезе мене на залізничну станцію й там залишить — німуючи, проте він повіз мене до себе додому, залишив біля воріт, а сам пішов до хати. Звідти долинав його голос, не було чути, про що саме він кричить, проте гніву в тому голосі було забагато.
Потім він повернувся, завів велосипед на подвір’я, узяв мене за руку й ми пішли-таки на залізничну станцію.
— Вибач, Ксенько, за те, що я змусив тебе чекати під хатою. Мені потрібно було поговорити з матір’ю, інакше мій мозок точно б закипів.
— Ну, нічого…
— Хочу показати тобі одну місцину. Нам підійде будь-яка електричка, яка в бік Києва. Це одна зупинка звідси.
— Як називається?
— Іванова Криниця.
Ми вийшли через одну зупинку.
— А чому називається Іванова Криниця? — поцікавилася в брата, який хоч уже й відійшов від переживань, проте не став балакучішим.
— Є кілька легенд. За однією з них, їхав собі козак на ім’я Іван, побачив гарну мальовничу місцевість, викопав там криницю, побудував дім, до нього приєдналися інші люди, і так заснувалося село. За іншою версією, той міфічний Іван був не такий уже й древній. Він був керівником повстанського загону під час громадянської війни на початку двадцятого століття. Іван намагався тут організувати вільне від усіх суспільство. Але потім прийшли більшовики й убили його. Криницю підірвали, а на її місці якийсь місцевий комуніст викопав нову. Того комуніста теж звали Іваном.
— Кругообіг Іванів у природі, — пожартувала я.
Брат усміхнувся. Ми незабаром прийшли до простецької на вигляд криниці на початку села серед березового гаю, яка мала цямрину, викладену з каміння, дерев’яний дашок і корбу. Марко набрав води, і ми напилися прямо з відра. До речі, воно було діряве.
— Треба якось узяти смоли й залити цю дірку у відрі. Бачиш, жоден із сельчан цього не зробить, — по-господарськи сказав Марк.
— Вони такі байдужі?
— Та ні, село вимирає. Тут живуть бабусі й майже немає молодих сімей. Загалом хати пустують.
— Шкода. Навколо така гарна природа!
— Мені теж подобається ця місцевість. Іноді я сюди приїжджаю, щоб побути на самоті. Це батько, Назар, мені показав цю криницю.
— Тоді ця місцина мені вдвічі приємна… Марку, а що ти далі робитимеш? Помиришся з матір’ю?
— Не сьогодні. Занадто вже погано на душі.
— Куди ж ти підеш? Хочеш, поїдеш до мене додому?
— Дякую за пропозицію. Але мені є куди податися.
— І куди ж?
— У мене є батько. Переночую в нього. Думаю, не вижене.
— Як знаєш. Але згадай, що твій батько ще має сім’ю. Щоб часом не було проблем.
— Проблеми, проблеми, проблеми! Знаєш, Ксенько, що я іноді хочу? — Марко по-дружньому обійняв мене однією рукою.
— Що?
— Вибрати собі хатину, яка пустує, і жити в ній. Ростити городину, доглядати сад. І щоб до тебе ніхто діла не мав! Ні мати, ні батько, ні набридливі сусіди! Сам собі господар! Оце моя мрія!
— А для мене у твоїй хатині знайшлося б місце?
— Для улюбленої сестри — знайшлося б!
Я вдячно пригорнулася до Марка й подумала: чи ще довго ми гратимемося в брата й сестру? Поки що ніхто з нас не хоче зіскакувати в непевні води з надійного родинного човна.
Але рано чи пізно доведеться. Чує моє серце.
54
Варварка
Уранці я збиралася їхати додому. У мене «горіло» кілька термінових замовлень на пошиття — Великдень на носі, мої клієнтки хотіли бути кращими за всіх у церкві під час освячення пасок і крашанок. Але це була не єдина причина. Мені було соромно. За власну слабкість і корисливість, за те, що вступила в німий зговір із Вірою Василівною і бабцею Бронею.
Хоча ні, не такий уже й німий. Після ситного й дуже калорійного сніданку бабця Броня затиснула мене в кутку і, дихаючи на мене випарами молодої цибульки, поцікавилася, як я житиму далі.