— Я Максимові поки що нічого не казатиму. Як схочете, скажете самі, — вичавила із себе, ледь стримуючи відразу.
— Це добре, ти — розумна дівчина, — бабця припинила тиснути на мене, і її зморщене лице засвітилося білосніжною посмішкою вставних зубів, — Максим не дарма тебе вподобав! (А це вже був підлабузницький комплімент)
Максим провів мене на зупинку й посадив в автобус. Він не їхав зі мною — хотів ще допомогти матері по господарству. Я поцілувала його, і він прошепотів, що любить мене. Я промовчала.
Була на роздоріжжі, і мою душу розтріпували всі зустрічні вітри.
55
Павло
Мені якраз випала хороша халтурка. Я робив парове опалення в одного свого знайомого, Вітьки, він мені обіцяв добре заплатити. Валерик знав його, тож подзвонив. Я мало не відкусив кусок слухавки, коли почув, що сина знову забрали до ментовки. Що це робиться?
Валерик сидів на казенному стільці, як велика ображена дитина, і бубнів:
— Я вам повторюю знову: знайшов Настю в лісі, виніс її на дорогу, зупинив машину, завіз її в лікарню. Я пішов шукати Настю з Вітою Колядою, бо я її попросив про це. Вона допомогла мені її знайти. Як?
Відчув, що з’їжджаю з глузду. То це Віта допомогла знайти Настю?
Із коридору почувся голос моєї нареченої:
— Навіщо ви його затримали? Я ж усе написала в заяві! Скажіть, а Славика ви заарештували? Не моє діло? А це нормально, що він викрав школярку й тримав її в хатині в лісі?
Так, це була Віта. Вона зайшла, кивнула мені й кинулася до Валерика:
— Вони тобі нічого не зробили?
— Ні, мамо, — пробурчав Валерик, як ведмідь.
— Це добре, що ви зайшли, Віто, до вас є чимало запитань, — слідчий торкнувся до ліктя жінки, а в моїх очах засяяли вогники ревнощів.
— Ви запитуйте, не соромтеся, — сміливо кинула йому Віта.
— З огляду на вашу судимість…
— Що, у моєї Віти є судимість? — підскочив я.
— Є. А вам це не було відомо? Збираєтеся одружуватися на ній і нічого не знаєте про цю жінку. Обережнішим потрібно бути, громадянине! — слідчий хижо всміхнувся, і його очі на мить спалахнули червоно-помаранчевими вогнями.
Коли я вийшов із відділення міліції, то пішов додому, знайшов свої старі кеди в дивані, які лежали там із доісторичних футбольних часів, узувся і побіг. Віта з Валериком залишилися у відділенні. Тільки Богу було відомо, що на них чекає. Я лише зрозумів, що на них хочуть повісити викрадення Насті й труп Онуфрія Станіславовича.
Я пробіг кілометрів п’ять, дорогою ледь не вмер від задишки, бо не бігав уже давно, і звернув до свого знайомого. Треба було доробити халтуру. Це краще, ніж божеволіти вдома.
Вітька подивився на мою почервонілу мармизу й мокру сорочку й запитав, що сталося. Я не втримався й усе йому розповів. Вітька скривися, ніби спробував гірку редьку, і дістав із холодильника пляшку горілки. Я із жалем поглянув на свої кеди й зітхнув.
Останнє, що пам’ятаю: Вітька обіймає мене за плечі й слиняво повторює:
— Жінка — їй довіряти не можна!
У цей час його жінка Ганя, яка чомусь пов’язала на голову нову біленьку хустинку, дивилася на нас довгим сумним поглядом, у якому я раптом впізнав свою першу дружину й згадав її слова: «Останнє попередження, Павле: або ти зав’язуєш із горілкою, або я йду від тебе».
Та ну їх, цих жінок!
— Наливай, Вітько!
56
Ксенька
Я покинула брата з важким серцем і поїхала додому. Мені було кепсько бачити його таким засмученим, проте я не знала, як допомогти хлопцю. Його мати мене таки зненавиділа.
Удома Варварка щось шила, а коли я зайшла до хати, то вона на мене накинулася:
— Маму бачила? Знаєш, де вона?
— Ні.
— Я дзвонила до дядька Павла. Його телефон не відповідає, нікого немає вдома! Я місця собі не можу знайти! — Варварка почала гризти собі нігті. Такого з нею не було вже давно.
— Може, вона кудись пішла з ним?
— Наша мама? Навряд чи. Вона була б уже вдома. Уже п’ята година вечора.
— Може, подзвонимо в лікарню?
— О Боже… Дзвони.
Те, що ми дізналися, нас вразило. Настя знайшлася, натомість у її викраденні і вбивстві Онуфрія Станіславовича підозрюють нашу маму й Валерика. Ми з Варваркою погребли у відділення міліції. Проте нас далі порогу не впустили, і ми повернулися додому.
— Маєш знайомого адвоката? — поцікавилася в сестри.
— Маю. Але він не захоче зі мною говорити.
— Чого це? Хто він?
— Ти його добре знаєш. Його звати Вано. Проте він чомусь до мене вже не заходив кілька тижнів. І не дзвонить.