65
Павло
Після дзвінка Варвари я вмився, поголився й ситно поснідав. Потім поблював. Почистив зуби. Пора йти навідати сина. У холодильнику було порожньо, лише на плиті в каструлі цвів борщ. Я його вилляв на гній біля хліву, каструлю сполоснув біля криниці й там її залишив.
«Куплю йому щось у магазині».
Після смерті дружини я справді зав’язав із випивкою. Коли вона була ще живою, постійно їй обіцяв: це востаннє я так напився, із завтрашнього дня — ні-ні. Але наставав завтрашній день і все починало крутися знову білкою в колесі. Це я був тією білкою, я! Гнався за примарним щастям, а коли його не досягав, мені ставало сумно настільки, що рука сама тягнулася за пляшкою. З часом мені вже щастя не хотілося, лише, як казала моя покійна дружина, залляти сліпи.
Коли її не стало, я знову страшенно напився — з горя, а коли прокинувся на ранок, то зрозумів, що більше ніколи не вживатиму щось, міцніше за чай і каву. І справді, дотримувався цього досить довго. А потім ця історія з Вітою й сином мене геть збила з ніг! Виявилося, що стояв я на них не зовсім міцно.
У магазині купив палку ковбаси, літр кефіру й батон. Гадаю, цього сину вистачить. Завтра принесу йому щось гаряченьке. У відділенні назвався й попросив побачення із сином.
— До Валерія нікого не впускати! — сходами з олімпу спустився сам начальник міліції.
— Я ж його батько! — здивувався відмові. — Ось, хоч передайте йому цей пакунок. Це їжа.
— Нічого не можна передавати! Приходьте завтра! Ми працюємо. Не переживайте — вашого сина вже погодували! Бувайте! — начальник повернувся до мене спиною.
Черговий за столом, схожий на бугая, криво посміхнувся. Мою спину обсипало жаром від люті, я розвернувся й пішов собі.
Деякий час не усвідомлював, куди мене несуть ноги. Отямився лише на набережній. Сів прямо на пісок і дістав із внутрішньої кишені куртки пляшку горілки. Випив. Потім занюхав ковбасою. Вода почала мерехтіти, і над річкою зійшла райдуга. Дивився на неї й почувався щасливим. Я вже не був Павлом, а тому в мене не було його проблем.
66
Варварка
Вхід до палати Настуні нам уже був закритий. Як шкода. Вона ж отямилася! Тепер вона може розповісти всю правду! І що його робити? Я готувала салат і, здається, уже вдесяте його розмішувала. Із роздумів мене вивів дзвінок.
— Ксеню! Відчини!
Звісно, сестра й не подумала відчиняти. Я відставила салат і пішла відчиняти сама. Із вітальні вийшов Максим. Він там дивився телевізор.
Поглянула у вічко дверей — це був Павло. Коли він зайшов до квартири, я пожалкувала, що його впустила. Від нього тягнуло божевільними ароматами — перегару й, здається, сечі. Павло був п’яний у драбадан.
Зі спальні вибігла Ксенька. Вона була заляпана по самі вуха фарбою, а на вустах сяяла усмішка. Мабуть, вона подумала, що це Марко. Коли побачила п’янючого Павла, на її обличчі віддзеркалилася гама почуттів. Не вірилося в те, що бачить, їй було гидко й страшно, адже саме з цим чоловіком наша мати хотіла пов’язати своє майбутнє.
По правді, я була загартована п’яними витівками ще свого батька Геника, тому бомжуватий вигляд Павла мене не приголомшив. Та й Максима — теж.
— Дівчатка, спокійно, тепер усе — під моїм контролем. Я вас захищу! — на цих словах дядько втратив координацію й упав на вішалку.
— Усе гаразд, я — у нормі, — божився Павло вже з-під вішалки.
Відпускати дядька в такому стані додому було ризиковано — його могла загребти міліція. Сидітимуть тоді вони вдвох із сином у камері! Я пішла у вітальню, вимкнула телевізор і постелила постіль для дядька. Йому потрібно виспатися.
Павло ще з півгодини погеройствував, на словах, звісно, і влігся спати. А ми пішли вечеряти.
— Він п’яний, — для чогось повторила Ксенька.
— Ну й що, — знизала плечима я.
— Подумаєш — мужик налигався. Проспиться — і все буде добре, — підтримав мене Максим.
По виразу обличчя Ксеньки було видно, що наші слова її мало втішили.
Вечір і ніч були спокійними. Ми спали з Ксенькою в нашій спальні, а Максим — на підлозі в моїй майстерні. Уранці Ксеньці потрібно було в школу. Я відправила її, Максима — на роботу, а сама з Павлом пішла в міліцію. Ми прихопили гостинців, цього разу не тільки для мами, а й для Валерика.
Біля відділення міліції зеленіли саджанці ранніх квітів, пахло весною, проте в самій будівлі відбувалися речі, від яких холонуло всередині. У побаченні з Валериком знову відмовили.