Знову попросила, щоб мене пропустили до начальника.
— Мені потрібно зробити зізнання, — твердо заявила я.
Незабаром уже продавлювала стілець у кабінеті Тимофія Васильовича. Він мовчки витягнув із шафи аркуші паперу й поклав переді мною на стіл. Я поглянула на них — там уже було написано моє зізнання. Мені залишилося лише написати: «З моїх слів записано правильно», поставити підпис і дату.
Сирість тюрми відгонила подихом смерті. Але страх за доньок був сильнішим.
Я підписала весь той ідіотизм, який був вигаданий Тимофієм Васильовичем.
— Скажіть, як там Валерик? — запитала й поглянула на задоволене обличчя начальника.
— Бачиш, нарешті я все-таки вибив із тебе зізнання, — шкірився він. — А щодо Валерика, то він теж зробив зізнання.
— Він хоч ще живий? — якщо в мене були болючі точки — це доньки, то як же вибивали зізнання в бідного хлопця? Хоча вибивали — це правильне слово, так.
— Живий, ти краще за себе переживай! — порадив начальник.
— Мене ще цікавить: за скільки ж ти продався Славику? — я відразу перейшла на ти. Якщо вже ми пішли на таке, то офіційності тут не місце.
— Скажімо так: безбідну старість я собі забезпечив! — зареготав Тимофій Васильович.
Я раптом побачила в його животі ракову пухлину, яка, мов медуза, простягала свої тонкі ніжки метастазів.
— А за скільки тебе купила Зіна? — продовжила.
— Яка ще Зіна? А-а-а! Давно це було, не пам’ятаю.
— Ти знаєш, яка побічна дія від її заклять? Ти отримав усе, що хтів, обманливим шляхом, проте плата за це — жорстока.
— Не мели дурниць! — розсердився Тимофій Васильович. — Розбазарилася тут. Хто там є? Сірожа? Заведи цю злочинницю в камеру. Під замок її!
Сірожа миттю притарабанився.
— Сходи завтра до онколога. Ти хворий! Ха-ха-ха! Тобі всі хабарі вилізли боком! Ти щось говорив про безбідну старість? Ха-ха-ха!
Сірожа виволік мене на коридор, і вся моя показна веселість зникла. Я теж фактично підписала собі смертний вирок. Як же мої доньки будуть без мене?
72
Ксенька
Директорка викликала спеціаліста у справах неповнолітніх — схожу на гуску товсту тітку з маленькою вродливою голівкою. Вона поставила нам кілька запитань і прослухала диктофонний запис.
— Я віднесу його до міліції, вони знають, що робити, — сказала вона.
Мені дозволили взяти відгул на цей день. Ми з Марком пішли додому.
— То що з Ванею? Ви його так просто відпустили? — запитала Варварка.
Вона сиділа за швейною машинкою й витискала з неї всі соки.
— А що ми мали роботи? Узяти його в заручники? Хай розбирається міліція, — відповіла їй.
— Міліція? Ти забула, які виродки там працюють? Наша мати й Валерик — невинні, а їх змусили написати зізнання! — Варварку всю тіпало. Вона нам розповіла все, що сталося цього ранку в міліції.
Мені теж стало страшно. Що буде з тим диктофонним записом? Чи не знищать його? Ваня може так само зникнути, як і його батько… Тоді ми залишимося сиротами, нашу матір заберуть від нас…
— Не переживай, усе втрясеться, — утішав Марко.
— Може, ми сходимо в міліцію? — запитала я.
— Ні-ні! Батько з дядьком Володькою наказали нам чекати їх тут! — заперечив він.
— Батько? Чий батько? — запитала Варварка.
Ірокез прикусив язика.
Його врятував Максим — він раніше відпросився з роботи й відразу прийшов до нас.
— Я піду. Мені потрібно завершити картину.
Відчувала, що потрібно нарешті сестрі сказати правду. Ми не знаємо, що буде далі з нашою сім’єю, і брехати, що насправді Марко — мій брат, якось нерозумно. Треба щось вирішувати.
Моя величезна картина, де було зображено хлопця й дівчину, які босоніж ідуть по снігу, не залишаючи слідів, була майже завершена. Потрібно було лише зробити кілька штрихів. Не знаю, чи зможу її подарувати мамі…
Варварка зайшла в кімнату настільки тихо, що не почула її.
— Де Марко з Максимом? — запитала її.
— Готують обід.
— Ти щось хотіла? — поцікавилася, змішуючи фарбу.
— Це все, Ксенько, якось так дивно. — Варварка сіла на ліжко й опустила голову. — Наше життя руйнується, а ми зовсім нічого не можемо вдіяти.
— Це правда, — відклала пензля вбік.
— Я вже не знаю, чи хочу виходити заміж. Можливо, і не потрібно цього шлюбу, — зненацька видала Варварка.