— Нічого собі. Не роби дурниць. Ви з Максимом — чудова пара.
— Думаєш?
— Так, звісно!
— Ну добре. Дякую.
Ми якусь хвилину помовчали.
— Знаєш, Варварко, мені потрібно тобі дещо сказати.
— Що?
— Марко насправді — не мій брат. Тобто Назар Писька — це мій батько, він виростив Марка як рідного, проте біологічним батьком є…
У двері подзвонили. Максим відчинив, і ми побачили рудоволосого чорноокого здорованя, а ще якогось схожого на безхатька спитого чувака, і… це був батько Вані, Славик. Під його оком розквітав розкішний синяк, а руки були зв’язані.
— Знайомтеся: це — дядько Володька. — Марко вказав на бомжуватого чувака. — А це — дядько Ярослав.
— Називай все своїми іменами, Марку. Це твій батько Ярослав, — сказала я.
Марко поглянув на мене й вдячно посміхнувся.
— А це — наш добрий друг Славко. Правда ж, Славко? — дядько Володька підштовхнув бранця до кухні. — Дівчатка! А дайте-но чистого паперу й ручку. Славко зараз напише листа для міліції. Такого чесного красивого листа. Правда ж, Славко?
— Правда, — прохрипів чоловік.
— Як ви його зловили? — запитав Марко в батька.
— Я скажу так: ми не дарма були на війні. Дещо знаємо, — відповів йому той.
— Що далі? — запитала я.
— Ви нас погодуєте, і потім ми всі разом підемо в міліцію, — сказав дядько Володька. — До речі, у вас немає знайомих журналістів? Гласність би зараз не завадила.
— У сусіда Степана є зв’язки з газетярами. Він сам дописує в місцеву газету. Він же письменник! — сказала Варварка.
— Гукни! — мовив дядько Ярослав.
Мої очі знову засвітилися. Їсти не хотілося, тож я покинула всіх і пішла до іншої кімнати. Мені хотілося завершити картину якнайшвидше.
73
Ярослав
Генделик Славика під назвою «Тринадцятий» був відчинений, там порядкувала його дружина.
— Де твій чоловік? — запитав Володька й чвиркнув слиною.
— Навіщо він вам? — залопотіла жінка.
— Поговорити треба! — сказав я.
— Він… у відрядженні. Завтра буде, — відповіла вона.
— Ні, не у відрядженні. Де він? Якщо не скажеш, поїдемо провіримо вашу квартиру. Ти сама нам і відчиниш двері, — Володька примружився й показав свої гнилі зуби.
— Хто ви такі? — не вгавала жінка.
— Його щирі друзі, — запевнив я.
— Я вас уперше бачу. Я вам нічого не казатиму. Хочете — приходьте завтра. А ні — то міліцію викличу.
Володька якось жалібно присвиснув і роззирнувся. Дівчата — офіціантка й барменша, кудись зникли від гріха подалі, а єдиний відвідувач у цю ранню годину, худенький хлопчина, тихенько вийшов із генделика.
Жінка позадкувала. Володька дивився їй прямо в очі.
— А ти — вірна дружина. Твій Славко ж не був такий вірний, правда? Він частенько тебе зраджував. Особливо любив зовсім юних дівчаток. А ти намагалася цього не помічати, бо боялася втратити його, бізнес, квартиру, дітей. Але ж тобі образливо, так? Ти ж від нього теж чекала вірності? — зашепотів Володька, як заклинач змій.
— Він на дачі. Це в п’яти кілометрах на північ за нашим містечком. Село Бистрицьке. Дача знаходиться на вулиці Шевченка, 26. Ви його здасте міліції? — запитала жінка.
— Неодмінно! — пообіцяв я.
Вона вийшла з генделика й дивилася вслід моїй «Ниві». Був упевнений — чоловіка попереджати не буде. Кожна жінка мріє про помсту невірному чоловікові. Ой, про що це я?
Славик ще спав. Ми тихо зламали замок у дверях. Потім розбудили чолов’ягу. Він спочатку захотів погратися в кіно — і з диким криком кинувся на Володьку, як на нібито слабшого. Той влучно вцілив Славику просто в табло. Славик упав знову на ліжко й вихопив з-під подушки пістолет. Я злякався, а Володька кинувся на Славка, схопив його за руку з пістолетом і змусив випустити всі кулі в стелю.
— Твою пукавку візьмемо з собою, — Володька знайшов на кухні целофановий пакет і спакував туди пістолет.
Ми зв’язали Славкові руки, завантажили його до «Ниви» й поїхали знову в містечко.
— Навіщо викрав ту дівчину? Як її звати? Надя? — запитав я.
— Настуня, — буркнув Славик.
— Чого такий сурйозний, Славику? Не подобається кататися? — намагався його підбадьорити Володька.
— То навіщо ти її викрав і вбив її вчителя? — не вгавав я.
— Одного разу побачив, як вона танцює. Мене жінка завела до клубу на якесь свято, уже не пам’ятаю. Не хотів іти, але піддався умовлянням. Я закохався в Настуню з першого погляду — ви бачили б, що вона виробляла на сцені! Почав залицятися до неї. Ну там, квіти, цукерки передав їй, чекав на неї, коли вона йшла зі школи чи з балетної студії. Але Настуні я був байдужий. Я — здоровий чоловік, розумієте? Ну от і не витримав. Коли вона вийшла з клубу після тренування, заштовхав її в машину. Вона завжди остання йшла з тренування, чомусь затримувалася. Потім я зрозумів чому. Те, що я її зачинив у машині, побачив Онуфрій Станіславович. Він був насправді її коханцем, я здогадався про це! Тому Настуня й не хотіла звертати на мене увагу. Він вибіг, я його вдарив, він упав, урізався макітрою об бордюр і знепритомнів. Я його закинув у багажник. Завіз Настуню у ліс — у мене там є мисливська хатинка. Вона дуже верещала, це мені діяло на нерви, я їй врізав… Вона знепритомніла. Коли вона отямилася, я їй вколов наркотик. Дівчина більше не отямлювалася… Коли відчинив багажник, то Онуфрій Станіславович накинувся на мене. Вдарив його. Тоді він кинувся навтьоки. У мене був пістолет, і я вистрілив. Поцілив йому прямо в потилицю. Я його кинув у дровник за хатиною — уже мертвого.