І справді, відразу ж вивели Валерика.
— Негайно викликайте «швидку допомогу»! — вигукнула я.
Бідний хлопець! На ньому не було живого місця. Я взяла його за руку й зойкнула — на правиці відсутні нігті… Не дарма моє серце тоскно стискалося, коли думала про нього.
— Я в нормі, — сказав Валерик.
Потім він знепритомнів.
Приїхала «швидка допомога», я разом із Павлом супроводжувала Валерика. Донькам запропонувала йти додому, проте і вони, і решта «делегації» теж попрямували до лікарні. Вона розміщувалася недалеко від відділення міліції — дуже зручно, хвала проектувальникам!
У підгнилому череві машини «швидкої допомоги» дивилася на Павла й розуміла, що від долі не втечеш — як і мій перший чоловік, він був пияком. Міг зав’язати на деякий час із цим невдячним ділом, а потім певне потрясіння виводило з буттєвої колії — і, «здрастє пожалуйста», запій.
Як же мене вимучував мій перший, Геник Коляда! Я в нього закохалася, моє почуття було взаємним, проте вся та любов із часом вивітрилася. Залишилася лише втома й синяки під очима від «рідних» кулаків. Коли розлучалася, пообіцяла собі, що ніколи не пов’яжу свою долю з подібним… Ось Назар був би мені ідеальним чоловіком. Мій Назар…
— Віто, як вони могли таке зробити з моїм Валериком? — слинився Павло.
Лише зітхнула у відповідь. І знову, як це вже бувало, у мені ввімкнувся невидимий ретранслятор. Русява вродлива жінка з білою фарфоровою шкірою й руками, придатними тільки для ніжних дотиків. Але на її порцелянових щоках — кришталеві сльози, у яких відображається люта твар Павла. Він — п’яний в дим.
— Я дзвоню мамі, — каже жінка.
— Дзвони! Хай забирає тебе! — кричить Павло.
— …і сина.
— Ні, сина тобі не віддам! Валерику, зайди назад у свою кімнату. Іди, кому сказав!
Валерик, ще зовсім дитя, плаче й ховається у свою кімнату. Він увесь тремтить, ніби в нього в серці голодний павук розтягнув чутливу павутину. Дитина не знала, що відбувається, чому батько з матір’ю настільки злісно сваряться… Саме в той день Валерик почав змінюватися. Він боявся відчиняти своє серце, щоб із нього не вистрибнув голодний павук.
Приходить мати жінки. Вона вимагає віддати Валерика. Павло репетує й силоміць виштовхує обох родичок надвір. Вони ще кілька хвилин безрезультатно тарабанять у зачинені двері. Із сусідніх хат визирають цікаві обличчя, і жінки принижено йдуть геть.
Темніє. Вони йдуть жвавою автодорогою. Ліхтарі ще не запалали… Русявка із порцеляновим лицем раптом відчуває божевільно сильний удар у спину й злітає вгору, як лялька, а потім гепається униз і розбивається на безліч шматочків. Її мати безпорадно борсається поряд — її лише зачепило…
Так загинула дружина Павла. Чи я хотіла теж такої долі?
…У лікарні за Валерика взялися ескулапи, я залишила Павла приглядати за сином, а сама піднялася у відділення інтенсивної терапії. Зайшла у палату, де лежала Настуня.
— Привіт, Настуню. Пам’ятаєш мене?
— Ні, — дівчина піднялася в постелі.
Поряд із нею були дві подруги. Вони майже відразу ж попрощалися й пішли геть.
— Настуню, це я тебе врятувала.
— Мені розповідали протилежне.
— Ти ж знаєш, що це брехня.
— Ні, я нічого не пам’ятаю, — уперто заперечувала Настуня.
— Ти пам’ятаєш усе, дівчино. Можеш уже не боятися. Славик — за ґратами.
— Справді? — Настуня аж підскочила на ліжку. — Це добра новина. Хоч би не втік…
— Можеш не боятися більше, — сіла на краєчок ліжка хворої й зацікавлено поглянула в її дивні за своєю красою очі, — Валерик допоміг тебе рятувати.
— Валерик… Я йому за це вдячна. Як шкода… Я винна перед ним.
— Чому?
— Онуфрій Станіславович… Він був моїм коханцем і ревнував до кожного хлопця чи чоловіка, який бодай поглянув на мене. Боявся, що я піду від нього до молодшого. За мною почав упадати Славик… А Валерик зовсім знахабнів — приходив на кожне тренування й заглядав у вікна, щоб подивитися, як я танцюю. Ось я й вирішила пожартувати над хлопцем, бо він — такий тюхтій! Знала, що дівчата з танцювальної студії донесуть про це Онуфрію Станіславовичу, і він утішиться. Я взагалі не думала, чи роблю боляче Валерику. Думала лише про себе. Зараз я усвідомлюю, що це насправді я була дебілкою…
— Ти пам’ятаєш, що зробив тобі Славик?
— Ні. Він мені вколов наркоту — аналізи показали цю бридоту в моїй крові. А те, що Славик мені заподіяв, боюся, скоро виповзе з мене… Через дев’ять місяців.
— Ти робитимеш аборт?