Ми з ганьбою пішли геть. Вася біг за нами до тролейбусної зупинки й погрожував знайти Максима там, де він живе, і відрізати йому одну штуку. Мені теж дісталося на горіхи. Слово «паскудниця» було найлагіднішим у списку тих, які посипалися на мою адресу.
— Я надсилатиму Олесі гроші поштою, — тихо сказав мені Максим. — Ще раз такого не переживу.
Мені було і смішно, і сумно.
82
Зіна
Тиждень минув непомітно. Робота — город — домівка — робота — город — домівка. У мене було враження, що працюю у дві зміни. Увечері, коли все попорала, заходила в хату й ледь змушувала себе помитися. Проте, попри фізичну втому, мій розум залишався непохитним. Злість на сина не проходила, часом, коли думала про нього, серце обпікав окріп люті. У такий момент відчувала, що хтось стоїть за моєю спиною. Знала, що там нікого не може бути, але боязко озиралася й… нічого не бачила.
У п’ятницю ввечері, коли зазвичай приїжджав син, приготувала смачні наїдки й виставила їх на стіл. Не знаю, чи захоче він зайти додому, чи вже пропишеться в нових родичів, тобто в батька, проте я все-таки чекала на Марка. Будь-яка ненависть витікає з любові. Ненависть — це і є любов, проте — навпаки, її зворотний темний бік.
…І мій син усе ж повернувся. Він довго, якось зніяковіло, роззувався на веранді, потім зайшов у кухню, де я поралася.
— Привіт, мамо. Ти… Е-е-е… Вибач мені за всі ті слова, які сказав тобі спересердя.
— Добре, синку. Вибачаю тобі. Мий руки. Скоро вечерятимемо.
— Дядько Ярослав, тобто мій батько, обіцяв прийти.
— Хай приходить. Я ж не проти!
Якщо чесно, ми з Ярославом не спілкувалася цього тижня. Наша взаємна пристрасть була настільки бурхливою, що швидко перегоріла. У мене не виникало жодного бажання її роздмухувати. Тим більше — зараз.
Зайшла в комірчину. Там, на верхній поличці, у маленькому глечику знаходилася настоянка, яка мала слабкий м’ятний аромат. Я взяла глечик і повернулася до кухні.
— Поки Ярослав не прийшов, може, поп’єш чаю? А коли вже він прийде, тоді й повечеряємо, — сказала солодким голосом.
— Тільки небагато, — відповів син.
— Звісно, навіщо перебивати апетит! — Відвернулася, залила окропом дрібку заварки в чашці, додала цукру й один секретний інгредієнт.
— Гарячий. Хай вихолоне, — мовив син, коли поставила чашку перед ним.
Чай парував, і кухнею линув смачний аромат. Я зробила собі теж чай і поставила біля себе.
— Ти святкуватимеш Великдень зі мною? Це вже післязавтра, — промовила.
— Так, з тобою, — відповів Марко.
Звісно, що ти будеш зі мною, синку.
— Чай уже, мабуть, вихолонув, — сказав він і підніс чашку до губ.
Ще зовсім трохи… Вистачить лише одного ковтка…
— Добри вечір! Що ви тут, помирилися? — Ярослав зайшов настільки раптово, що я аж здригнулася.
Марко відставив чашку, так і не випивши.
— Що у вас тут? Чай на вечерю? — запитав Ярослав і взяв Маркову чашку до рук. — Хоч смачний?
Не встигла що-небудь сказати, як він зробив ковток.
— М-м, м’ятний, — посміхнувся Ярослав і зібрався знову випити.
Я забрала чашку з його рук.
— Пора вечеряти, — прошипіла.
Ярослава потрібно було терміново рятувати. Кинулася в комірчину. Так, цю траву потрібно перетовкти, додати ще цього зілля… Готово.
— Любиш спеції? — посміхнулася до Ярослава.
— Звісно, моя Хіді, — вишкірився він.
«Що таке хіді? Це, мабуть, у Ярослава почалися марення», — подумала й щедро посипала його страву подрібненими травами. Чоловік із апетитом усе з’їв. Залишилося чекати: один, два, три…
— Щось мене ну… нудить, — Ярослав вибіг із хати.
— Мамо, що сталося? — запитав Марк.
— Мабуть, я погано готую.
Син нахмурився.
Ярослав повернувся. Він був блідий. Зате в його шлунку не залишилося нічого, включаючи призначену для Марка настоянку.
…Пізно ввечері, коли син уже спав, а Ярослав повернувся до своєї сім’ї, я залишилася на самоті. Мені було страшно. А якби Марко все-таки випив той чай? Чи змогла б собі пробачити, що він загинув би так само, як і Назар?
Відчинила вікно й задивилася на повний місяць. Не знаю, чи чекаєш, Назаре, на мене в потойбіччі. Мабуть, що ні. Проте мені тебе дуже не вистачає.
Надворі піднявся вітер. Вирішила зачинити вікно. Та моя ліва рука… Мені було важко нею ворушити. Моє серце стиснулося маленьким м’ячиком у руках якоїсь великої темної істоти. Я відчула, як ця істота міцно обійняла мене й прошепотіла на вухо: