— Мамо, хто мій справжній батько? — Мої слова мовби прошили її навиліт.
— Хто це тобі що наговорив? — сполошилася мама, її рука затремтіла, штовхнула чайник і з його носика хлюпнула вода.
— Ніхто мені нічого не казав, — запевнила. — Але я все знаю.
Моя сентенція була досить безглузда, але іншого шляху якось вигородити Варварку не бачила.
— Це тобі Варварка все розповіла, — здогадалася мама. — Ото вже язикате помело!
— Це не вона! — забелькотіла й пішла в наступ. — Я знаю, що його звали Назаром!
— Надворі вже досить тепло, незабаром підемо садити грядки, — відповіла мені мама й кинула до двох чашок по дрібці грубо помеленого чорного індійського чаю.
— Що-о-о? — здивовано вирячилася, немов дівчинка-імбецил.
— У мене є насіння кропу й моркви. Решту доведеться прикупити, — продовжила вона, нетерпляче підняла кришку чайника й заглянула до його середини, чи, бува, вода не закипає.
— Мамо, не забивай мені баки! Кажи, як є! — пішла я в атаку.
— Хочу цьогоріч посадити кілька саджанців — карликової вишні, жовтої черешні та, якщо знайду, айви, — мама залила чаїнки водою, що так і не встигла перетворитися на окріп.
— Мамо, алло?! — кілька разів клацнула пальцями перед порожнім неньчиним поглядом. — Я не відступлюся! Хто він?
— Назар Антонович Писька, — важко промовила мама, ніби роздирала склеєні ПВА стулки губ. — Він жив у містечку Д. Був на два роки молодший за мене…
Вона вся зібгалася, і по її щоках струмочками талого снігу побігли сльози. Її всю землетрусом трусонуло гірке, давно стримуване ридання. Цього я аж ніяк не очікувала й заклякла, тому що ніколи не бачила, щоб мама плакала. Але зуміла швидко оговтатися й заспокійливо обійняти її.
Мама не довго обливалася слізьми. Узяла себе в руки, закрутила всі внутрішні крани й промовила тріснутим голосом:
— Почекай, я зараз.
— Добре, — погодилася, хоч мене всю розпирала цікавість.
Я сіла на табуретку й розвісила вуха: мама копирсалася у своїй шафі, це точно. Вона завжди нервувала, коли я чи Варварка намагалися навести свої порядки на полицях з її вбраннями, тобто елементарно поритися в материних бебехах у пошуках незвіданих скарбів.
Мама повернулася й простягнула мені стару, зіпсовану часом чорно-білу фотокартку. З неї дивився на нас і легенько посміхався, схрестивши руки на грудях, симпатичний кремезний чолов’яга. Я була на нього досить-таки схожа.
— Це твій батько, — сказала мама й поглянула на мене побитою собакою.
— Нічого такий, доладний, — із захопленням мовила. — Одразу видно, що любив попоїсти.
— Забирай собі, — зніяковіло сказала мама, ніби школярка, яка провинилася.
— Клас, дякую, — узяла знімок і подумала, що непогано було б попросити у фотоательє відновити зображення, а мені — намалювати портрет батька…
Мама зовсім заспокоїлася, споглядаючи моє радісне лице — я з усіх сил намагалася виглядати дитиною, якій нарешті купили двоколісний велосипед.
— Мамо, чому ти раніше мені про нього нічого не говорила? — вирвалося в мене.
— Бо це ганьба, — зрадницьки смикнулася нижня губа в неньки. — Нікому про це не розповідай, благаю…
— Заспокойся, — легковажно кинула. — Якби не було цієї, як ти кажеш, ганьби, не було б мене. Невже ти жалкуєш про мою появу?
— Ні, звичайно, — хмикнула вона: мале-дурне ще…
— Розкажи мені все-все, — попросила я й почала пити чай, закушуючи булкою з варенням, адже маму завжди втішав мій добрий апетит.
У принципі, вона небагато повідала нового, тому що Варварка була чудовим інформатором. Серед усього мене вразило те, що батько після мого народження відвідував маму лише раз, коли мені тільки-тільки виповнилося два рочки.
— А ти тоді говорила мені, малечі, що ось це — твій тато? — поцікавилася з міркувань здорового егоїзму.
— Не пам’ятаю, — чесно зізналася мама, і з її вигляду було зрозуміло, що на ту пору це найменше її хвилювало.
Виявилося, що Назара зовсім не обходило, що його новонароджена донька носила ім’я чужого чоловіка. Як і маму, його влаштовувало, що це не породило лавиноподібну хвилю прикрих пліток. Назар спокійненько пересвідчився, що коханка добре облаштувалася на новому місці проживання, і більше до неї не навідувався. Та й допомагати дочці фінансово зовсім не збирався.
У мене закралася підозра, що на ту пору татових відвідин у Задрипинську в мами хтось з’явився й вона сама з насолодою його відшила якомога подалі, хоч якось угамувавши спрагу помсти. Але запитати таке в неї я б ніколи не наважилася.