— О, як гарно, Папуго, — вигукнула Пенелопа, спостерігаючи за малятком-феніксом, який із величезними зусиллями відштовхнувся від свого вогненного гнізда, злетів і почав кружляти над долиною, осяйний і прекрасний.
— Я ніколи не бачив такої краси, — сказав Пітер. — Виходить, що постійно котрийсь зі старих феніксів перетворюється на попіл, який падає в гніздо і стає новим феніксом?
— Ну, насправді це одна й та сама пташка, — відповів Папуга. — Вони це називають метаморфозою. Ось чому Г. Г. подарував їм цю долину. Як бачиш, їхня кількість не змінюється. Вони живуть п’ятсот років, а тоді спалюють себе, як ти вже бачив, і відроджуються знову. Тут вони створюють прекрасне видовище і не завдають ніякої шкоди своїй країні. Харчуються переважно нектаром. Напрочуд гарні створіння.
Хоча наші сміливці трималися посередині річки, все одно відчували жар від полум’я феніксів. Через долину вони пливли приблизно півгодини, а тоді річка знову почала поступово звужуватись.
— Обережно, — стривожено сказав Папуга, — тут украй небезпечне місце. Зараз будуть ще одні пороги, а потім знову спокійна течія. Якщо ми тут втримаємось, далі все буде гаразд.
— Ти все закріпила, Пенні?! — запитав Саймон.
— Так, — відповіла дівчинка, — все. Тільки не знаю, що робити з речами в клітці.
— О, з ними нічого не треба робити, — заспокоїв її Папуга. — У мене там усе зафіксовано навіки.
Поки вони розмовляли, їхній човен зносило все ближче до берега, і цього не помітили ні Пітер, ні Саймон. На березі, над самою водою, у величезному гнізді сидів спопелілий фенікс із розпростертими крилами. Раптом човен черкнув об берег просто біля його гнізда.
— Агов! — гукнув Пітер. — Обережно!
— Відштовхнись, відштовхнись мерщій, — закричав Саймон, спостерігаючи за величезним птахом із попелу, що височів над ними.
Але було вже пізно. Гіганьський фенікс уже почав обвалюватись і з моторошним «в-вух-х-х» упав у гніздо і частково в човен, засипаючи його гарячим попелом і різнобарвними іскрами.
— Веслуй на середину річки, давай, на середину! — кричав Саймон. — Швидше, швидше!
Пітер і Саймон чимдуж веслували подалі від берега, але в човні було повно гарячого попелу, він пашів і димів, і нічого вже не можна було вдіяти. Раптом — «бах!», а тоді «ш-ш-ш-ш» — мандрівники відчули, як човен м’якне і здувається під ними.
— Обережно! Стережись!
Течія підхопила човен, який спускався на очах, закрутила його, потягла вниз і раптом… човна під ними не стало… Пенелопа впала у воду, її накрило з головою і понесло далеко-далеко, в темряву, шумовиння і ревище підступних порогів.
Розділ ІІІ. Місячні телята та єдинороги
Пенелопа отямилася й побачила, що лежить на піщаному березі у Пітера на колінах. Саймон тривожно схилився над нею, розтираючи їй руки, а Папуга ходив туди-сюди і бурмотів щось під ніс.
— Вона опритомніла, — з виразним полегшенням сказав Саймон.
— Як ти, Пенні? — схвильовано запитав Пітер.
— Пенелопо, дорогенька, скажи щось, — попросив Папуга, зазираючи їй в очі заплаканими очима. Його яскраве пір’я промокло наскрізь.
Усі були такі сумні й стривожені, що Пенелопа мало не розсміялася.
— Зі мною все гаразд, як же інакше? — сказала Пенелопа, сіла і відразу відчула жахливу втому і головний біль. — Просто почуваюся так, ніби випила піврічки і мене потовкло об пороги.
— Надзвичайно влучний опис, як на мене, — вигукнув Папуга. — Це достеменно те, що з тобою і сталося.
— Де ми? — запитала Пенелопа озираючись.
— Ну, коли човен потонув, нас протягнуло течією через пороги, — сказав Пітер. — Ти застрягла між якимись скелями під водою, тож нам із Саймоном довелось пірнати за тобою. Ми якось витягли тебе і разом допливли до берега.
Берег, на якому вони опинилися, довгий і вузький, завширшки з річку, тягнувся вздовж течії скільки сягало око. Туди ж, усім на подив і втіху, викинуло і їхні речі разом із непотрібним тепер човном.
— Що ж нам робити без човна? — озвався Саймон.
— Усе можна буде полагодити, коли ми відшукаємо місячних телят, — нервово кинув Папуга.