— Скажи їй, хай іде собі, — пробурмотів Пітер. — Я хочу спати. Якісь ігри в таку спеку — це вже занадто.
— Це не ігри, — обурено прошепотіла Пенелопа. — Вам доведеться встати. Я знайшла щось над-надзвичайне з того боку коси.
— Що ж ти такого знайшла? — поцікавився Саймон, потягуючись.
— Пакунок, — відповіла Пенелопа. — Великий пакунок.
— О Боже! — заволав Пітер. — І заради цього ти нас розбудила?
— Що ж в ньому надзвичайного? — спитав Саймон.
— А ви коли-небудь бачили пакунок, який розмовляє? — відкрила таємницю Пенелопа тоном, не позбавленим сарказму. — Мені, наприклад, не так часто доводилося з таким стикатися.
— Розмовляє? — вигукнув Пітер, уже зовсім не заспаним голосом. — Розмовляє? Мабуть, це тобі причулося. Напевно, у тебе сонячний удар.
— Балакучий пакунок? — здивувався Саймон. — Певно, ти жартуєш.
— Ні, я не жартую, і в мене не сонячний удар, — сердито промовила Пенелопа. — Скажу вам більше — він розмовляє двома голосами.
Хлопці втупилися в неї. Було очевидно, що вона не жартує, і так само очевидно було, що сонячний удар тут ні до чого.
— Послухай, Пенні, — стурбовано сказав Саймон, — ти впевнена, що тобі це не причулося?
Пенелопа аж тупнула ногою з досади.
— Звичайно, впевнена, — сердито прошепотіла вона. — Ви двоє — такі тупі! Це пакунок із двома голосами всередині, й вони розмовляють між собою. Якщо не вірите, ходімо подивимось.
Не надто охоче — бо їм досі здавалося, що сестричка морочить їм голову — хлопці подерлися слідом за нею на піщану дюну. Коли зійшли нагору, дівчинка приклала палець до вуст і сказала:
— Ш-ш-ш… — тоді вона лягла долілиць на пісок і решту шляху проповзла на животі.
Уявіть собі, як три голови: одна білява, друга чорнява, і третя кольору міді — здіймаються над вершечком дюни. Біля підніжжя лежить пакунок. Дрібні хвильки розбиваються об нього, а діти вражено вдивляються у пакунок, який, власне, почав співати — сам до себе — двома різними голосами:
— Ось бачите, — тріумфально прошепотіла Пенелопа, — я ж казала!
— Це неймовірно, — визнав Пітер. — Як ти вважаєш, що це може бути? Парочка карликів?
— Це мали б бути дуже малесенькі карлики, щоб там поміститися, — відповіла Пенелопа.
— Так, ми не можемо сказати, що це таке, — тверезо оцінив ситуацію Саймон, — поки не зазирнемо всередину.
— Думаєш, його можна розпакувати? — замислено спитав Пітер.
— Здається, вони говорили щось про порятунок, — відповіла Пенелопа.
— Добре, зараз ми спитаємо, — вирішив Саймон. — Зрештою, голоси розмовляють англійською.
Він широкими кроками зійшов з піщаної дюни в супроводі Пітера і Пенелопи та підійшов упритул до пакунка, який, незважаючи на його присутність, співав і далі:
Саймон кахикнув.
— Пробачте, будь ласка, — сказав він. — Пробачте, що перебиваю, але…
— Пробачте, будь ласка, — знову повторив Саймон, цього разу вже набагато голосніше.
Запала тиша — пакунок перестав співати.
— Що це було? — озвався нарешті з острахом тоненький голосок — майже пошепки.
— Голос, — відповів той другий. — Я майже впевнений, що це був голос, якщо, звичайно, не буря, не шторм, не тайфун, не цунамі, чи землетрус, чи…
— ПРОБАЧТЕ, БУДЬ ЛАСКА! — гукнув Саймон на все горло. — Скажіть: ви хочете, щоб вас розпакували?
— От бачиш, — відгукнувся рипучий голос. — Я ж тобі казав, що це був голос. І цей голос пропонує розпакувати нас. Як мило. То що, відповідаємо «Так!»?