— Знаєш, — сказав він, — колись я любив одну дівчину, дуже на тебе схожу.
— А зараз ти любиш мене чи ту дівчину?
— Звичайно тебе.
— Де та дівчина?
— Не знаю. Може, й загинула.
— А в мене не було нікого, хто був би хоч трохи схожий на тебе, — сказала вона,
— Це й зрозуміло, — засміявся він. — Я дуже рідкісний екземпляр. Такого нечасто зустрінеш.
— Професоре, а де ваша скромність? Скромність прикрашає людину.
— Я зневажаю так званих скромних людей. Скромні — це вбогі. Щось у них не виходить, нема здібностей, нема сили — ось вони й пишаються своєю скромністю. Ще й ненавидять люто тих, хто може зробити щось більше за них. Якби світом заволоділи так звані скромні люди — погано було б нам. Вони б винищили все, що піднімається над їхнім вбогим рівнем, усе яскраве й талановите. Всіх би одягнули в уніформу. В сіру, скромну. Суспільство пересічних скромних людей було б приречене на загибель.
— Але суспільство бундючних надлюдей, які всюди кричать про свою вищість, по-моєму, ще гірше. Я взагалі проти поділу людей на вищі й нижчі категорії. Знаєш, як страшно, коли дитині, якій немає дванадцяти років, кажуть на підставі якихось ідіотських тестів: ти, мила дитинко, не будеш ні художником, ні математиком, ні адвокатом, ні політиком, ні архітектором. У тебе нема ніяких здібностей. Ти придатна тільки на роль вантажника. Це гидко.
— Ти сприймаєш усе надто емоційно, — сказав Костюк. — Це неприємно, згода. Особливо для матері такої дитини. Але це необхідно для суспільства. Інакше весь цей складний механізм буде засмічено людським піском, нездатним ні до чого. Він не зможе працювати. Якби я мав змогу, я повиганяв би всіх нероб зі своєї клініки. Хай би двірниками працювали. Замість посередніх лікарів набрав би путніх санітарок.
— Не будь жорстоким, — поцілувала його Валентина. — Ти сильний, а сильні люди повинні бути добрими.
— Добрими, добрими! Весь час тільки й чую це слово. Сьогодні я добрий для якогось нероби, який нічого не знає, не читає, скальпеля в руках не вміє тримати, а завтра з його ласки помре людина. І хто буде в цьому винен? Я зі своєю добротою.
Радіо заграло мелодію популярного колись німецького шлягера «Лілі Марлен». Він згадав мішані, німецькі й українські слова, що їх співали на цю мелодію під час окупації: «Ich тебе чекала, warum ти не прийшов? — Ти не такая Frau, тому що wasser йшов». Пісня-покруч, плакати-покручі, на яких червонопикий мордань у вишиваній сорочці тримав у руках снаряд зі свастикою з таким щасливим виглядом, наче це не снаряд, а півлітра, й підпис закликав: «Зупинимо більшовицьку навалу»; гроші-покручі, й люди-покручі, як-от майор Софронов або та жінка, котра торгувала золотом у маленькому комісійному магазинчику на вулиці Саксаганського недалеко від Кузнечної. Костюк запам'ятав її щучу посмішку — він продавав їй золотий батьків годинник. Після війни він кілька разів зустрічав ту жінку на вулиці. Цікаво, подумав він: чи можна було б за допомогою певних тестів, як твердить це Голуб, заздалегідь, ще перед війною, передбачити поведінку всіх цих людей під час окупації.— Галки Зайончковської, отого футболіста, що лежить у сьомій палаті, Софронова і тої гендлярки золотом? І його самого, Костюка?
Ось що головне, зрозумів він: оцінка моральних якостей людини, а не її професійної придатності. Це теж поділ, але на зовсім інші категорії. Треба буде сказати про це Голубу. Він подумав, що треба буде якось м'якше поговорити з Боженою, не гиркати на неї: хірург вона поганенький, але самовідданості в ній багато. Така ніколи не пішла б торгувати золотом розстріляних людей. Є люди, яким не можна зробити трансплантацію совісті.
— У тебе міцні ноги, — сказала Валентина, поклавши долоню на його стегно.
— Так, — погодився він. — Руки слабкі. А ноги нічого. Я займався легкою атлетикою. Сотку бігав перед війною за одинадцять і вісім. Був у збірній медінституту. І стрибав у довжину. Шість сімнадцять. Двадцять другого, на відкритті Центрального стадіону, я мав іти з командою «Здоров'я». Вранці прийшли ми на тренування, на стадіон «Темп». Коло Полтавської, знаєш?