— Ні.
— Бігали, ранок такий теплий. Кость Майзель нас фотографував. Видали нам на парад нову форму. Йдемо додому, а на Полтавській народ натовпами коло будинків стоїть. Війна, кажуть.
— А де ти закінчив війну?
— В Берліні. У сорок третьому, як наші прийшли в Київ, мене одразу мобілізували. Повернули звання — і в ХППГ. Хірургічний похідно-польовий госпіталь. Ординатор.
— А в Києві що ти робив?
— Галка Зайончковська влаштувала мене в земельну управу. Якісь папірці переписували. Абсолютна липа. Але в аусвайсі моя посада звучала грізно: рехнунгсфюрер. А в грудні сорок другого вона мене переправила в ліс, в Остерський район. До партизанів. Я відморозив ноги. Але нічого. Хлопці відтерли.
Він не сказав їй, що його міцні поморожені ноги колишнього легкоатлета болять, нестерпно болять під час операцій і що в нього підозрюють так званий облітеруючий ендартеріїт — те, що колись звалось окопною хворобою: болі в ногах, в кінчиках пальців, до змертвіння, до кульгавості. Не дуже бажана хвороба для хірурга, котрому доводиться стояти на ногах по шість-сім годин.
Вони поснули десь близько шостої години ранку, коли чорнота ночі почала розсмоктуватись, і вогонь у печі згас, і диктори та музиканти на далеких радіостанціях потомились і, мабуть, теж пішли спати. Вона заснула в нього на плечі, а він прислухався до її дихання, боячись поворушитись і потурбувати її. Потім вона повернулась до нього спиною, він пригорнувся до неї.
Спали недовго. Вже о дев'ятій годині яскраве сонячне світло розбудило їх. Кімната святково виблискувала: нічого в ній не залишилось від учорашньої денної похмурості. Вони хутенько поснідали, — Валентина підсмажила на газовій плитці яєчню з ковбасою, — випили каву й пішли прогулятись. Вони подалися в кінець вулиці, проминули меблеву фабрику й зійшли на пагорб; звідси відкривалась панорама Ірпінської заплави: широке снігове поле, навскіс прооране річищем Ірпеня, вдалині — буро-зелене пасмо лісу. По далекому насипу котились електрички, й голоси в них були по-весняному дзвінкі. Спустилися в долину. Сніжний наст був твердий, скрижанілий. Їх охопило відчуття відстані, яку треба подолати, — пряма путь від одних пагорбів до других через рівне біле поле, яким повинні пройти дві маленькі постаті серед сонячного сяйва та різкого вітру, що посвистує в дротах високовольтної електролінії. Вони були самі на всій широчезній заплаві, й це сповнило їх радістю. Перейшли по містку на той бік річки: снігу на містку не було, дошки — притрушені сіном. Вони помилувалися замерзлим Ірпенем; під полірованою поверхнею криги видно було глибокі місця: там концентрувалась темрява. Нарешті вони наблизились до лісу й зійшли на пагорб. То був мішаний ліс. Він починався з беріз і дубків, а потім з'являлись високі сосни — літніми масивами зелені купчились вони серед голих, немовби вифарбованих вапном беріз. Через узлісся пробігала лінія окопів, що збереглися ще з часів війни.
«Тут прекрасні вогняні позиції», — подумав Костюк. Згадав Донець… Якщо, звичайно, по них не гатила б важка артилерія. Вони заглибилися в ліс, де подув вітру не відчувався й було майже тепло. Костюк побачив ярок, порослий дрібними кущами. Тут би він розташував медпункт.
Мовчки ходили по лісу, навпростець, не шукаючи стежок. Сніг підломлювався під ними великими скибами — здавалось, вони йдуть по тонкому склу. Іноді провалювались по коліно, а часами сніговий пласт репався, але витримував тягар їхніх тіл. Це було їхнє прощання зі снігом, з зимою. З найкращою зимою в їхньому житті. Покружлявши по лісу, вони знайшли стару лижню і пішли по ній у напрямку заплави. Іртиські ліси, що лежали за тим, протилежним берегом, з якого вони прийшли, були темно-сині; небо над ними світилося сизими й світло-зеленкуватими смугами. Кордони заплави розсунулись, наче це поле чекало якоїсь великої битви. Та не крові чекало воно, а тепла, відлиги, очищення, народження трав…
Вони помітили чорну «Волгу», що стояла коло їхнього будинку. Валентина подивилась на Костюка. Прискорили крок і через кілька хвилин наблизились до своєї хвіртки. Коло веранди походжала незнайома молода людина в пижиковій шапці.
— Професор Костюк? — у цієї людини було грубувате обличчя й по-татарськи скошені очі. Поводився приїжджий дуже чемно. — Пробачте, що вас потурбували. Я хочу сказати вам кілька слів.
Валентина подалася в дім, лишивши їх на дворі.
— Ми просимо вас проконсультувати одного хворого. Він приїхав у Київ на кілька днів і раптово захворів. Товариш Стоянов особисто просив.
— Хто він такий, цей хворий?