Костюк вагався.
Два тижні тому він запропонував Максимову трансплантацію — і той одразу погодився. Костюк пригадав його обличчя: провалля замість щік, чоло з великими залисинами, біляве рідке волосся й жовна, що випирають із-під тонкої шкіри: надто часто Максимов зціплював зуби в своєму житті. Коли Костюк сказав Максимову про трансплантацію, обличчя хворого пом'якшало, немовби з'явився на ньому далекий спогад про радість. Це обличчя давно не знало радості, його м'язи давно не складалися в усміх. Тепер Максимов жив надією. Що б сталося з ним, якби йому відібрали цю надію? В той же час Костюк розумів, що Голуб має рацію.
— Гаразд, — сказав Костюк, обміркувавши цю справу. — Я поговорю з Маркевичем. Ми ще не знаємо, як він поставиться до нашої пропозиції.
— А що йому робити? — сказав Голуб. — У нього нема іншого виходу.
— Якщо він погодиться, — мовив Костюк, — то готуватимемо до операції їх двох. Коли привезуть донора, подивимось, хто з них імунологічно більш підходить до тканини донора. Того й візьмемо.
Він попросив Божену, аби вона забрала на певний час Максимова з палати на дослідження. Костюк хотів поговорити з Маркевичем на самоті. Такі розмови треба вести віч-на-віч. Коли він ступив у сьому палату, Маркевич щось креслив у повітрі тонким пальцем. Очні яблука різко вимальовувались під повіками. Маркевич дивився просто перед себе. Костюку здалось, що борідка в Маркевича за ці дні потемнішала.
— Це правда, що помер професор Майзель? — спитав Маркевич.
— Правда.
Маркевич і далі креслив повітря пальцем.
— У мене є до вас пропозиція, — сказав Костюк. — Це серйозна розмова. Прошу вислухати мене уважно.
— Я слухаю, — відгукнувся Маркевич. Та руку не опустив.
— Ми прийшли до висновку, що при вашому стані є лише один вихід.
— Померти? — всміхнувся Маркевич.
— Пересадка серця. Це дуже складна операція. Буду відвертим. Шанси мінімальні. Але вони у вас є.
— А як же Максимов?
— Це наше діло. Ми йому теж зробимо трансплантацію.
— Ні, — сказав Маркевич і наче щось закреслив у повітрі вказівним пальцем. — Не хочу.
«Чорт би їх всіх забрав, — подумав із безсилою люттю Костюк, — Я, здається, швидше за всіх загнусь. Не хоче — й не треба. Я вже сили не маю — умовляти, впрохувати кожного божевільного. Чи не дозволите ласкаво, ваша величносте, врятувати ваше дорогоцінне життя? Чорт із ним. Але ж загине, стерво. Шкода його».
— Гаразд, — жорстко сказав Костюк. — Це єдине, що ми могли вам запропонувати. Якби у вас були уражені тільки клапани, ми б поставили протези. Але у вас переродження міокарда. М'яз не працює. Що накажете робити?
— Нічого, — знизав плечима Маркевич. — Я до вас не маю ніяких претензій.
— Ви невдовзі помрете, — сказав Костюк, відчуваючи бажання схопити Маркевича за плечі й кричати йому ці страшні слова в обличчя голосно, ще голосніше. Але Маркевич дивився на свої пальці — він наче в'язав ними щось у повітрі.
— Це жорстоко з мого боку, але я змушений сказати вам усю правду. І не думайте, будь ласка, що ви нам потрібні, як матеріал для експериментів. Мені просто шкода вас. Не так уже й багато ви прожили на світі. Невже вам не хочеться ще пожити?
— Я не помру, — очі в Маркевича звузились, а пальцями він уже не ворушив. — Помре моє тіло. Я залишусь.
— Ви що — в рай полетите? З янголами грати в бадмінтон? Раю нема, мій милий. Є дерев'яний ящик. І яма. Облиште всякі ілюзії.
— Ви що-небудь чули про існування ноосфери? — спитав Маркевич. — Тобто сфери, яка складається з духовної матерії. Це колективний розум людства. Ви лікар, ви повинні це зрозуміти. Чи вмирає мозок, коли гине один-однісінький нейрон? Ні. Так само й людина. Гине її тіло, а дух — чи, кажучи сучасною мовою, інформація — не гине. Вона залишається як частина ноосфери. Тільки знаходить іншого носія. Існує колективна пам'ять людства, нації, роду. Інколи мені здається, що я вже колись жив, я бачу якісь дивні сни… Я згадую Київську Русь як щось близьке.
— Це все брехня.
Костюк підійшов до вікна. Важко сперся долонями на підвіконня. Побачив, як по подвір'ю пробігла Оксана Хмелько, в плащі, з сумкою. Він подивився на годинник, Неподобство, чорт би їх забрав! Знову тікає раніше, ніж треба. Розпустилися, зледащіли. Ось я їй завтра всиплю. Я їх усіх підкручу. Знатимуть у мене. Лікарі!
— Дивно, — сказав Маркевич. — Я думав — ви вчений.
— Який я вчений, — сказав, не обертаючись до нього, Костюк. — Я поганий м'ясник.
— Світогляд вченого допускає існування різних гіпотез. Навіть неймовірних. Гіпотеза про ноосферу ніким не доведена, але так само ніким і не відкинута. Взагалі, ви, медики й біологи, припускаєтесь величезної помилки, прищеплюючи людству одну ілюзію. Ви переконуєте людей у тому, що вони повинні жити вдвічі чи втричі довше, ніж зараз. Тривалість життя — сто п'ятдесят років. Людина житиме двічі. Звучить гарно. Але це шкідлива ідея.