— Чому?
Костюк знову підійшов до Маркевича. Той лежав, схрестивши руки на грудях, напівзаплющивши очі, а голос у нього був рівний, наче він читав якийсь невидимий текст, що весь час був перед його очима.
— Тому, що ви дивитесь на людське життя, як на телевізійну вежу. Що вища, то краща. А людське життя треба порівнювати з деревом. Воно повинно йти вшир, повинна збільшуватись кількість гілок. Тоді й за тридцять років можна прожити повне життя. Не потрібні вам будуть сто п'ятдесят років. Ви дегенератам дасте по сто п'ятдесят років, а вони дев'яносто з них програють у козла й горілку питимуть. Чи варто?
— Гаразд, — мовив Костюк. — Ви остаточно відмовляєтесь від операції?
— Так.
— Як хочете. Але яка причина? Вам що — набридло жити?
— Ні. Мені дуже цікаво жити. Причина? Знаєте — я не вірю в пересадки. Серце — надто важливий орган, щоб людина могла жити без нього. Це орган чуття, самобутній, як і мозок. Я не зможу жити з чужим серцем.
— Дурниця, — сказав Костюк. — Де ви всього цього набралися?
— Слухайте, — Маркевич здивовано звів на Костюка очі. — Я думав — ви інтелігент, учений… А ви обмежений догматик. Справді, у вас філософія м'ясника. Невже ви думаєте, що ми сьогодні все знаємо? Чому, коли ви переживаєте, болить серце, а не мозок? Чому серце радіє? Що таке смуток, журба — як не духовна функція серця? Тисячу років тому думали, що в серце поступає повітря. Думали, що головний орган — печінка. У Прометея орел довбав саме печінку, а не серце. Це вже Шевченко поправку зробив до легенди. А уявіть — що знатимуть люди про серце через тисячу років. Можливо, в серці є якісь невідомі нам залози внутрішньої секреції? А може, якась складна нервова система, яка формує почуття? Те, що звали колись душею. А ви візьмете й поставите нове. Вб'єте людину як індивідуальність.
— Можна вигадати тисячу найліпших теорій, — сказав Костюк. — Але все це слова. А поки люди вмирають від хвороб серця — нема іншого виходу. Облиште всякі дурниці. Це піжонство. Чисте піжонство. Тут ідеться про серйозні речі. Про ваше життя. Подумайте.
— Ні, — похитав головою Маркевич. Гіркий усміх торкнувся його уст. — Мені гидкі люди, які вимолюють життя, повзають на колінах, ідуть на все, на всі муки, щоб потім жити, як таргани. Ви чули казку про двох жаб?
— Ні.
— Жили-були дві жаби. Їх кинули до банки з молоком. Одна жаба билася, стрибала, хотіла вискочити, а другі тихенько собі сиділа. Та, що надто борсалась, нарешті знесиліла й віддала богу душу. Тоді та, тиха, стала на першу жабу — й гульк із банки. Це варіант перший. А тепер другий. Жили були дві жаби. Їх кинули до банки з молоком. Одна жаба сиділа тихо, не рипалася — й загинула. А друга стрибала, лапками дриґала, метушилась — і молоко збилося в масло. Вона стала на це масло — й вискочила. Яка мораль?
— Людина не жаба. У вас повинно бути бодай найменше бажання жити. Без цього бажання всі наші ліки й операції нічого не варті. Завтра переведемо вас у терапію.
— Шкода Майзеля, — ворухнувся Маркевич. — Такі люди повинні жити якнайдовше.
Костюк ішов по коридору насуплений, нікого не помічаючи. Йому здалось, що він блукає по лабіринту, з якого нема виходу. Довгі коридори, переходи, палати, операційні — все складало єдину похмуру систему людських страждань, замкнену в собі, ізольовану від світу, й марні були, здається, всі зусилля якось змінити порядок речей, заведений раз і назавше лад, круговорот подій, перед лицем яких людина відчуває свою безпорадність.
Він спустився вниз і вийшов надвір. Став на ґанку, примружився від квітневого сонця. Згадав, як стояли недавно вони з Майзелем. На київські гаї та яри вже насувалась хвиля теплого повітря, хвиля пробудження від сірої одноманітності. Костюк знав: 16 квітня в Києві з'являється на деревах листя. Так було десятку років, — і він завжди чекав того дня, як свята. Як подвійного свята — то був день народження його дружини.
Він подумав про те, що тепер відремонтують дорогу до клініки — йому обіцяли в міськвиконкомі зробити це, як тільки зійде сніг.
Задумавшись, він і не помітив, як до нього підійшло троє людей. Тільки коли один із них покликав його, він озирнувся. Побачив Ваню Дахна, котрого оперував із приводу мітральної недостатності. Дахно був у короткому зимовому пальті, вушанці, блідий, але всміхався на весь рот. З ним — повновида жінка, вища за нього, й ще один чоловік.