— Ну як? — спитав Костюк. — Мотор працює?
— Як годинник. Тільки цокає сильно. В кіно тепер не можна буде ходити. Виженуть. Скажуть — чого ти тут цокаєш?
— Ну, це ти брешеш, — засміявся Костюк.
— Звісно, брешу, — погодився Дахно.
— Професоре, — сказала повновида жінка. — Рученьки ваші золоті… Вік буду за вас молитись…
— Це моя Надька, — мовив Дахно. — А це брат. Зі Сквири приїхав.
— Як жити після операції — знаєш? — спитав Костюк. — Горілки не пити.
— Знаю.
— Будеш приходити до нас на обстеження.
— Авжеж буду, — підморгнув Дахно. — До Кіри я всігда й пожалуста.
— От ірод, — зітхнула Дахнова жінка. — Куди тільки не піде… Ви йому робили операцію. Скажіть — у нього серце взагалі є?
— Є, є, — засміявся Костюк. — Справжнє серце. Ну, бажаю тобі здоров'я, не хворій…
— Почекайте, — вигукнув Дахно, й обличчя його скривилось, наче він збирався заплакати.
Він схопив руку Костюка й поцілував — Костюк від несподіванки розгубився. Потім вирвав руку.
— Ти що? Здурів?
— Спасибі, — закліпав віями Дахно. — Спасибі! Їй-богу, не вірив, що весну побачу. Візьміть оце.
Він дав Костюкові важкий пакет, загорнутий в газету й перев'язаний шпагатом.
— Ви не обиджайтеся, — сказала Дахнова жінка, — це брат привіз, їжте на здоров'ячко. Дай бог вам здоров'я. І жінці вашій, і діточкам.
— Дякую, — сказав Костюк.
Він потис цим людям руки й пішов нагору. Йшов легко, перестрибуючи через сходинки. «Який я йолоп, — подумав. — Адже Майзель був правий. Двір у нас і справді дуже гарний. Як я досі не помічав…»
Клініка була висвітлена сонцем. Блищав лінолеум у коридорах, у перев'язочній сестри мружились від сліпучого світла, що весело сяяло на сталевому інструментарії. Хворі повідчиняли вікна в палатах — повітря весни збуджувало їх, їхні серця пронизував біль туги за домівками. Костюк знав: це був небезпечний період — із дня на день збільшувався весняний авітаміноз, хворі слабшали, в деяких починались емоційні збурення, частіше виникали ускладнення після операцій,
У кабінеті розгорнув пакет: великі, жовто-медового кольору пахучі яблука, кільце кров'яної ковбаси та півлітра самогону. Всміхнувся, поклав самогон та ковбасу в тумбу письмового столу й покликав Олю.
— Яблука віднеси дітям. У післяопераційну палату.
— Андрію Петровичу, там, у вестибюлі, вас якийсь псих ненормальний чекає. Каже, що американець. А санітарка не вірить, не пускає.
— Американець? — здивувався Костюк. — Ніхто не дзвонив, не попереджав. Піди приведи.
— Зараз.
Через кілька хвилин у кабінет Костюка ввійшла висока людина в чорному плащі й чорному капелюсі з широкою сірою стрічкою. На плечі висіла темно-синя сумка авіаційної кампанії «Pan American». Це був Джон Бойн, хірург із Х'юстона.
Костюк зареготав, уявивши, як санітарка не пускає в клініку одного з найкращих хірургів світу.
Костюк був у Х'юстоні, був у Джона Бойна вдома — тоді вони розлучились, як добрі приятелі.
Вони весело обнялись, а Джон Бойн поплескав Костюка по спині. Був він ще вищий за Костюка, худий, довголиций, з коротким сивим йоржиком волосся, з яким гарно контрастувала загоріла шкіра.
— Яким вітром вас сюди занесло, Джоне? — сміючись, запитав Костюк. — Треба було зателефонувати. Довго чекали?
— Тепер я розумію, чому ви вистояли під Сталінградом. Одна така санітарка може витримати натиск бронетанкової дивізії, — сказав Бонн, сідаючи на диван. — Запалите?
Він простягнув Костюку пачку сигарет «Вінстон».
— Надовго до нас? — спитав Костюк.
— Я тут цілком приватно. Як турист. Був у Москві, Ленінграді, Ризі. Післязавтра лечу в Ташкент, Потім — Новосибірськ. Пізнаю Росію.
— Я радий за вас, Джоне. Ваша остання операція…
— О, дякую, Ендрю. Преса любить писати про такі речі. Трансплантація — це дуже модно. Сказати по правді, мені не до душі весь цей галас, що зчинився навколо нашої роботи.
— Ви обідали? — спитав Костюк.
— Ні. Ходив по ваших соборах, потім шукав вас.
— Тоді ходімо до мене. Пообідаємо.
— Охоче.
Вони одяглись і вийшли з кабінету.
Костюк уже був замкнув кабінет, потім, щось згадавши, відчинив двері. Витяг зі столу самогон та ковбасу, подаровані Дахном, сховав у портфель.
Бойн ледь помітно накульгував. Костюк знав, у чому справа: Бойн був військовим хірургом під час корейської війни. Його поранили, коли американці відступали в районі Пусана.