Вони пішки зійшли з гори, по якій з дзюркотом бігли брунатні струмки талої води. «Треба було, мабуть, повезти його на машині, — подумав Костюк. — Вони не звикли ходити пішки. У них діти народжуються з педалями на ногах».
— Зараз візьмемо таксі, — сказав Костюк, коли вони дівши до залізничної колії.
— Не треба, Ендрю. Підемо пішки. Сьогодні чудова погода. Пам'ятаєте, як у Х'юстоні я питав вас — скільки ви маєте автомобілів?
— Пам'ятаю.
— Так ось, я вже не ставлю таких ідіотських запитань.
«Дивно», — подумав Костюк. Пригадав, як Бойн заїхав по нього у готель на своєму «кепріс-шевроле» золотого кольору; кузов із боків було викладено смугами горіхового дерева; Бойн гордо пояснював, що такі машини роблять на замовлення покупців: мотори на вибір — потужністю 155, 195, 275, 325 чи 385 кінських сил, автоматична коробка передач, сервопідсилювач гальм, ер-кондишн, сидіння з жовтої шкіри, стереофонічний радіоприймач, телевізор, радіотелефон. Щось, мабуть, змінилося в світі, раз ти, голубе, вже не ставиш таких запитань, як тоді в Х'юстоні. Він пригадав, з якою неприхованою гордістю Бойн показував йому свій будинок за 30 миль від Х'юстона — бетонне диво, витвір модерної архітектури, щось схоже на збільшений телевізор, всередині якого замість ламп сидять люди.
Сергія вдома не було. «Добре, що хоч учора прибрали квартиру», — подумав Костюк. Бойн, роздягнувшись, витяг із сумки лялькового індіанина в яскравому вбранні.
— Це для вашої дружини. Вона, здається, збирає ляльки? Де вона?
— Її нема, — спохмурнів Костюк. — Вона померла.
— Коли? Ради бога, пробачте, Ендрю.
Бойн не знав, що робити з ляльковим індіанином. Поклав на холодильник.
— Невдовзі після того, як я повернувся з Х'юстона.
— Що з нею?
— Рак молочної залози. Проґавили. Коли кинулись — було пізно. Не можу собі вибачити. Я стількох людей врятував од смерті, а близьку людину не зміг. Уявляєте, Джоне?
Костюк розігрів борщ (подеколи приходила до них далека родичка — готувала їсти), підсмажив яєчню та ковбасу-кров'янку. Відкрив банку шпротів, порізав балик. Поставив на стіл коньяк, самогон і три пляшки мінеральної води. В нього в домі завжди була «Миргородська», яку любив за солонкуватий присмак. Поклав, масло, хліб, зелену цибулю й гірчицю.
Бойн тим часом оглядав квартиру Костюка, знайомився з батьковою бібліотекою. Він розмовляв із Костюком на тому російсько-англійському суржику, який можна почути на міжнародних конференціях, де збираються спеціалісти, що розуміють один одного з півслова. Зрештою, Костюк досить вільно володів англійською мовою.
Швидко упоравшись (навіть накрохмалені серветки не забув покласти), Костюк запросив до столу Бойна,
Запропонував коньяк.
— А це що? — спитав Бойн, вказавши на пляшку з самогоном.
— Це українське народне віскі. Мейд ін Сквира, — сказав Костюк.
— Спробуємо українське віскі.
Народний напій сподобався Бойну. Це був міцний первак, і в Бойна з очей побігли сльози, коли він випив чарку. Хутко запив мінеральною водою і з великим апетитом взявся до кров'янки.
— Розкажіть — як ви живете, Джоне? Як ваша дружина? Як мала Леслі? Як хлопці?
— Я й сам не знаю, Ендрю, як я живу, — задумливо сказав Бойн. — 3 боку подивишся — повне щастя. Колись я так на себе дивився — немовби збоку. І був цілком задоволений. А зараз… Леслі вже не мала. Їй сімнадцять років: І ви знаєте, Ендрю, — вона пішла від нас. Зв'язалася з хіппі, ходить у якомусь дранті, босоніж, нечесана, захопилась буддизмом і збирається їхати до Непалу. Я боюсь, що вона вживає наркотики. Але нічого не можу вдіяти. Ніякі умовляння на неї не впливають. Вона весь час каже: батьку, навіщо тобі три автомобілі? Навіщо ти живеш? Навіщо працюєш? Невже для того, щоб купити ще один холодильник? Ти двічі пересаджуєш одній людині серце, а тисячі інших молодих людей гинуть нізащо. Хіба це не абсурд? Ти робиш трансплантацію серця, рятуєш небагатьох людей, а наша держава виконує набагато страшніші трансплантації: трансплантацію підлості, трансплантацію безчестя, трансплантацію цинізму. Держава прищеплює ці якості мільйонам людей. Вони, Ендрю, — Леслі та її дружки, — хочуть зруйнувати державу. Держава для них стала символом усього нелюдського. Держава, влада, поліція, гроші, суспільство — брехня. Одного разу, під час антивоєнної демонстрації, її побила поліція. Був струс мозку. Я хотів забрати її додому — вона відмовилась. І ви знаєте, Ендрю, я тоді вперше зрозумів, що зле щось коїться в королівстві датськім… Ні, я не з тих, кого ваша пропаганда називає «прогресивними» американцями. Я не був противником війни у В'єтнамі. У нас на автострадах гине вдесятеро більше людей, ніж на цій війні. Цим йолопам із морської піхоти платять долари. Можеш загинути, а можеш і заробити… Я не прихильник братання з неграми. Навпаки…