Чому я так хочу жити, питав він самого себе. Чому я так чіпляюсь за життя? Хіба я знаю, чому… Я нічого не відкрию, не встановлю жодного рекорду, не народжу дітей, не напишу навіть поганенької книги про футбол, команда, яку я тренував, не стане чемпіоном країни, але я хочу жити! Не хочу бути каменем, травою, землею, іржавою огорожею, птахом, не хочу ні пекла, ні раю — хочу бути людиною. Поганою, зі слабим серцем, з чужим серцем, але людиною. Не хочу відмовлятись від життя, від усього людського. Той, хто відмовляється від цього, той боягуз. Хочу дожити до осені, коли починаються найцікавіші матчі, хочу взнати, хто стане чемпіоном країни, хочу дожити до нової зими, пройтись по снігу і потім, удома, роздягнувшись, хочу відчути запах морозу, що йде від пальта. І я чекатиму стільки, скільки буде потрібно. Я дочекаюся свого серця. Або помру. Ні, дочекаюсь. Адже врешті-решт донора привезуть.
Слово донор було для нього порожньою абстракцією. Він не міг надати цьому поняттю ніяких людських рис — так, як не міг уявити тих, чию кров йому переливали, хоч їхні прізвища стояли на ампулі. Слово донор означало для нього щось далеке, механічне, неживе, майже неіснуюче. Максимов, котрий задихався при найменшому русі в ліжку, мріяв про нове серце. Це була мрія без усяких рожевих прикрас, без зайвих вигадок, мрія конкретна й проста, як ліжко, тумбочка, стілець, як навушники й світло-сіра фарба панелей — як все, що оточувало Максимова: ось відчиняться двері й увійде…
Відчинились двері й увійшов Костюк.
Максимов від хвилювання відчув пульсацію в шиї. Запитально подивився на Костюка.
Але той не приніс ніякої звістки. Лише спитав:
— Як настрій?
Костюк наче помолодшав за ці тижні. «Ось що коїть весна зі здоровою людиною», — подумав Максимов. Шкіра посвіжішала, й зморшки розгладились, і темні очі блищали неспокійно. Він схуд, рухався веселіше, коли сидів на стільці — не сутулився, й Максимов подумав, що й операції зараз Костюк має проводити краще.
— Горобці заважають, — сказав Максимов. — Цвірінькають. Хочеться на сонце.