Цифри вводять нас у таємничі лабіринти влади — як у дрібних і кумедних її виявах, так і в формах, сповнених кривавого історичного смислу. Завдяки люб'язності М. І. Пирогова, опікуна київської учбової округи, ми довідуємося, що в 1858 році з 4109 учнів київських, білоцерківських, подільських, чернігівських та інших гімназій округи був підданий тілесним тортурам 551 учень, тобто 13,4 %, а загалом вихователі покарали 1891 учня (46 %) за лінощі, пустощі, злодійство, куріння тютюну та інші злочини. Всі учні М. І. Пирогова — хлопчики й дівчатка 1858 року — мирно спочивають на кладовищах України, але їхня недисциплінованість втілена в цифрах і залишилася на науку прийдешнім поколінням.
Посміхнімося сумною й доброю усмішкою і перейдімо до наступних цифр, перед якими треба зупинитися в мовчанні, люті та сльозах. Ось важкі, сталеві, як тюремні грати, числа, на яких будувалася влада німецької націонал-соціалістичної імперії: 45 000 функціонерів гестапо реєстрували в 59 управліннях всі вияви ворожості до режиму; 30 вищих керівників СС і поліції на чолі 65 000 солдатів служби безпеки та поліції порядку, що налічувала 2,5 млн. вояків, стежили за безпекою райху; 40 000 есесманів охороняли мільйони в'язнів у 20 концтаборах та 160 таборах примусової праці; 100 000 інформаторів СД стежили за думками всіх громадян великої німецької імперії.
А ці громадяни, як повідомляла свого часу газета «Pädagogische Zeitung», посилено гризли нігті у передчутті майбутніх великих перемог рідної держави. З 1000 школярів Берліна у 130 нігті було покусано зовсім, а в 100 було згризено лише передні частини нігтів».
Розділ 3
Наступного дня, нашвидку впоравшися з невідкладними справами, Костюк вийшов із головного корпусу клініки — триповерхового будинку невиразної, скоріше заводської архітектури, що стояв поміж ампірних особняків колишньої земської лікарні; а що попередники Костюкові, які їздили сюди на прольотках і лікували хворих каломеллю та кровопусканнями, були люди з практичними навичками і не без гумору, то лікарню вмістили вони поруч із кладовищем, де церква стояла маленька, а зараз майже зовсім зруйнована. Бо вона й не була потрібна: на кладовище кілька років тому наклали вето — отой визначений законом та інструкціями «цвинтарний термін», згідно з яким упродовж двадцяти років землі ці, куди покладено не одне покоління киян, не можна було чіпати з тим, щоб очистити цей чорнозем, аби згодом, коли стануться неминучі біохімічні процеси перетворення живої плоті на мертві мінерали й коли біль живих вгамується, можна було б зрівняти цю місцевість і влаштувати на ній радіснішу установу — парк культури й відпочинку або, наприклад, трикотажну фабрику. Так що тепер скорботна духова музика — головним чином марші Шопена — не краяла душу хворим і не відвертала їхню увагу від лікувального процесу. Земські економісти обгородили лікарню й кладовище однією огорожею, з'єднавши ці принципово різні заклади капітальним залізним плетивом, тепер уже іржавим і повиламуваним у різних місцях для зручності хворих, аби легше їм було виходити на схили гори.
Стояв той лютневий день, коли прокидаються старі надії та народжуються нові ілюзії: коли небо тепле і ясне, коли сонце стає всевладним, коли йде навальний процес танення снігів — у сяйві, блиску й зламах бурульок, у синіх відсвітах високих венеційських вікон. Це той єдиний день, коли люди вірять у весну, бо потім край їхній вірі кладуть люті заметілі, брудний і мерзлякуватий березень; і вже несила чекати весну, і людина переймається байдужістю до свинцевої гри циклонів.
Костюк пройшов тільки зо три десятки метрів по подвір'ю, а мовчки вилаявся, бо побачив, як біля кухні з машини виносили хліб, і як буханець хліба впав у воду, і як ліниво підняв його експедитор і кинув у велику плетену корзину. Костюк підійшов, узяв мокрий хліб, ніби хотів зважити на долоні, і, не кажучи ні слова, поклав його назад у машину, на дерев'яну порожню полицю. Запах хліба, що йшов із будки машини, був такий гірко-приємний, навіював такі далекі спогади, що Костюк замислено постояв коло фургона, чим немало здивував експедитора, і водія машини, і санітарок, яким доводилось весь день щось носити: або їжу в алюмінієвих бачках, або померлих — у морг, вузькою стежкою, де й посковзнутися неважко, й треба ноші ставити на сніг, відпочивати; або носили ці літні жінки якісь незрозумілі їм папірці з одного відділення в друге.