Валентина мовчки подивилась на шафу з ляльками, нічого не сказала. Там побачила вона й латиську ляльку, яку в поїзді, в день їхнього знайомства, показував їй Костюк. У неї спітніли долоні. «Завтра, — подумала вона. — Я боюсь. Як прийме мене син? Що я казатиму? Господи, як важко пройти шлях від кохання до того огидного формального ритуалу, що зветься шлюбом. Шлюб. Слово бридке, мов калюжа. Навіщо це мені? Ні його прізвище мені не потрібне, ні його слава, ніщо. Мені потрібен він. Його любов».
Вона подивилась на годинник.
— Треба йти.
— Ти засвоюєш мої найгірші звички.
— Справді треба. До побачення, коханий. Мене не проводжай. Мені ще треба зайти до знайомої з редакції. Вона живе недалеко.
— До завтра. Я подзвоню.
Сергій прийшов пізно ввечері, збуджений, радісно розповідав, як вони виграли у «Буревісника», як спочатку йшли вони очко в очко, а потім вирвалися вперед, і як Вітька Косарихін на самих фолах здобув 14 очків — у нього абсолютно влучні кидки. Потім він спитав, чи не дзвонила Люда.
Ні, не дзвонила.
Костюк нагодував сина. Йому приємно було дивитись, як хлопець наминає варене м'ясо, як ламає хліб сильними руками, як тицяє цибулиною в солонку й потім гризе молодими зубами гіркі зелені стебла.
— Слухай, старий, — сказав Костюк, коли Сергій повечеряв. — Я тебе прошу: завтра ніде не швендяй. Прибери квартиру. Будь удома ввечері. В нас будуть гості.
Сергій подивився на батька.
— Буде вона, — сказав Костюк. — Наведи лад у хаті.
— Гаразд, — сказав миролюбно Сергій. — Наведу.
Яблуко дозріло, подумав Костюк. Тепер нам лишається сісти довкола самовара, розпалити в ньому дров'яне вугілля й вести всім товариством задушевні повчальні бесіди про добро й зло.
Завтра. Він подивився на годинник. Власне кажучи, завтра вже настало. Ми зустрінемося сьогодні.
Розділ 20
То було найкраще місто на світі: серед рожевих і попелястих земель, у півтонах Пониззя, в ранковій дрімоті в іржанні лошат (у базарні дні з усіх сіл тяглися сюди селянські вози) воно звисало над нерухомою зеленою водою Смотрича, на зламах каменю й землі, часу й історії. Воно було вгорі, в білястій куряві, в розпеченій на сонці мертвоті старих вуличок, над урвищем, над кам'яним каньйоном; усе вічне стояло на стрімчаку, на скелястих островах — руська брама, ратуша, вірменська дзвіниця, кафедральний костьол та фортеця, чиї гостроверхі башти нагадували здаля постаті татарських дозорців у хутряних малахаях; кам'яний щит Поділля — щит, який сотні років перебував не в українських руках. Усе бідне, злиденне, тимчасове тулилося внизу — серед зелені Карвасарів; тут ховалися старі дерев'яні будиночки, смітники, стежки в бур'янах, тут завжди стояло вогке повітря ущелини.
То був Кам'янець-Подільський, місто, в якому народилась і виросла Валентина. Вона любила своє місто тою сентиментальною старосвітською любов'ю, якої не може бути в індустріальних задимлених містах, великих людських конгломератах, де втрачається почуття кровної спорідненості людей, дерев, будинків і землі, де зникає почуття просторової дитинності й пізнавальності того світу, в якому ти існуєш. Батько її був професором педагогічного інституту, мати викладала музику в культурно-освітньому училищі.
Дивно, коли Валентина пригадувала Кам'янець-Подільський, перед її очима одразу поставали не мури фортеці з ядрами, що вгрузли в їхню припилюжену поверхню, не мости над Смотричем — пам'ять її дитячого ляку перед висотою, навіть не її затінена вуличка в Новому місті, де, крім винної крамнички, в якій продавали колгоспне виноградне вино, та будки шевця, ніяких пам'яток культури не було. Валентина перш за все згадувала ту жінку, яка щодня проповзала перед їхніми вікнами: це була стара жінка, що зберегла залишки колишньої вроди, дуже охайно завжди одягнена, з гладко зачесаним чорним колись волоссям. У жінки було паралізовано ноги. Казали, що під час громадянської війни вона була медсестрою й що тоді, в якомусь бою, її тяжко поранило в хребет — і відтоді паралізувало ноги. Ще оповідали якусь дуже романтичну історію, ніби на Карвасарах живе старий, котрий колись любив цю жінку, і нібито десятками років вони, живучи в одному місті, ухиляються від зустрічі; а живуть самотиною. Жінка посувалась по місту в дивовижний спосіб — за допомогою двох невеличких лавочок: на одній сиділа, другу ж переставляла — й підтягувалась до неї на руках, переносячи тягар безвільного тіла. Відтак брала вільну лавочку — й переставляла її. Валентина з острахом дивилась на цю мовчазну (ніколи не бачила, щоб вона з кимось розмовляла) жінку, на обличчі якої завжди була нерухома маска байдужості й погорди.