Що скажуть батьки, коли дізнаються про Андрія, подумала вона. Скажуть, що це — чергове моє дивацтво. Почнуть плакати над моєю долею, знайдуть тисячу аргументів проти мого одруження. Потім згодяться. І знайдуть тисячу аргументів за моє одруження. Є тільки один аргумент, якого вони ніколи не визнають: кохання. Це справді дуже смішний аргумент. Його не зважиш, не підрахуєш у карбованцях, не зафіксуєш у довідках. Кохання. Щось нематеріальне й неіснуюче.
Машину вона витирала замшевою ганчіркою: замша жадібно вбирала в себе краплі води. Після замші все блищало, як свіжолаковане.
Готую весільний поїзд, усміхнулась Валентина. Треба тільки в цей весільний поїзд залити олію АС-8.
Рівно о п'ятій, як вони умовились, вона під'їхала до Інженерного гаю. Стала там, де зупинялась взимку, коли відвозила Андрія в клініку. Чекала недовго — хвилин п'ять. Костюк вийшов не сам — із ним ішло ще двоє мужчин. Валентина не знала їх. То були Даня Мовчан та Боря Голуб. Побачивши «Москвича», Костюк поквапливо попрощався з супутниками й побіг до машини. Мовчан і Голуб приглядались до шофера.
— Ясно, — сказав Мовчан, коли Костюк сів у машину. — Запитань більше нема. Тобі все ясно?
— Приємно, коли шеф починає брати приклад із своїх підлеглих, — скромно зауважив Голуб.
Вони побачили, як Костюк поцілував Валентину.
— Запиши номер машини, — сказав Мовчан. — Вони порушують правила вуличного руху.
— Яка багатогранна людина, — сказав Голуб. — Він навіть уміє цілуватись.
«Москвич» зрушив із місця й поїхав униз, найкоротшою дорогою, на якій висів червоний, з жовтою смугою знак «В'їзд заборонено». Всі інститутські шофери їздили по цій дорозі, яка втричі скорочувала відстань до міста; раз на півроку тут з'являвся автоінспектор, який штрафував порушників. Але таких було небагато — якісь недосвідчені новачки. Всі інші на цей час дорогу обминали.
— Завези мене на Центральний стадіон, — попросив Костюк.
Вони зайшли на стадіон із боку Червоноармійської. Ідеально зелене поле було готове до матчів; поле скидалось на ще не вирішену геометричну теорему, розкреслену білими лініями. Навіть воротарський майданчик ще не було витоптано. На гаревих доріжках бігали легкоатлети. Костюк придивився. Побачив у секторі для стрибків кількох хлопців, що розминалися. Взяв Валентину за руку й пішов у напрямку сектора. «Мені б таку професію, — подумав Костюк. — Тренер із легкої атлетики. Чисте повітря, сонце, здорові молоді люди, що оточують тебе все життя».
Підійшов до бар'єра й придивився до стрибунів. Один із них, високий, у синьому спортивному костюмі з білими смугами й написом «СССР», саме відміряв стопами — чи, як називають спортсмени, «каламашками» — відстань від стойки до місця, звідки мав починатись розбіг. «Це він», — подумав Костюк. Викапаний батько. Таке ж обличчя, й такі ж самі проглядають залисини. Й такі ж самі будуть зморшки на щоках. Стрибун вийшов на бігову доріжку й шиповкою процарапав лінію розбігу. Костюк уперше бачив стрибуна з таким довгим розбігом. Розбігом, який виходив за межі сектора.
— Ігорю Макаровичу, — покликав Костюк.
Хлопець в синьому костюмі невдоволено озирнувся.
— Я вас кличу, — сказав Костюк. — Ви Максимов?
— Припустимо, — сказав стрибун. — Не заважайте тренуватись.
— Це ви мені не заважайте, — сказав Костюк, і від гніву обличчя його потемніло. — Зняти б із вас штани і дати по одному місцю.
— Що таке? — розгубився Максимов. — Ви хто такий?
— Моє прізвище Костюк. У моїй клініці лежить ваш батько. Ви знаєте, яка операція його чекає?
— Знаю. Що з того?
— Що з того… Якщо завтра не прийдете в клініку до батька і якщо не будете його відвідувати, я вам такі стрибки влаштую… Поскачете…
— Ви не дуже… — сказав Максимов не зовсім упевнено.
— Стрибун… Батька рідного вбивати.
— Ви нічого не знаєте…
— Знаю! Йолоп царя небесного. Прийди додому, візьми дзеркало й подивись на свою фізіономію. На кого ти схожий. Ну, все. Умовились. Прийом із п'ятої до сьомої. Я накажу, щоб тебе пустили в палату. І перевірю особисто.
— Гаразд, — похмуро сказав Максимов. — Прийду.
Він пішов на свою відмітку, повільно почав біг, потім пришвидшив і, ступивши останній широкий крок, кинув угору своє легке тіло, грудьми пройшов над планкою, перекинувши спочатку праву — махову — ногу, потім ліву, й пірнув униз головою, на мішки з пінопластом.