— Приїздіте на площу Ленінського комсомолу. Я чекатиму вас коло редакції.
Він одразу почепив слухавку, нічого більше не сказавши.
Чолов'яга з маленькою чорною валізкою терпляче чекав Костюка (а може, відпочивав?) при дорозі. Сіре обличчя (нестача кисню в такий день, коли повітря, здається, насичене киснем, як добре газована вода), глибокі носогубні зморшки, ретельно, до синяви, виголені щоки й живі очі, хоча верхніх повік уже торкнулись набряки. Йому було років із п'ятдесят.
— Скажіть, де тут больниця?
Чолов'яга квапливо поставив валізку в мокрий сніг, а сам із-за пазухи вийняв кілька зім'ятих папірців, один обережно розгорнув і подав Костюкові.
«На дослідження у відділення грудної хірургії направляється хворий Курінний Максим Якович».
— Тут недалеко. Ліворуч од воріт. А чому автобусом не їхали?
— Не можу. Задишка велика в автобусі. Легше мені пішки ходити. Свіжим повітрям трохи подихаєш — воно й відпустить.
Він пішов, залишаючи в сніговому місиві великі овальні витопти — сліди валянок, озутих у нові калоші.
Костюк зупинив таксі. Шофер весело лаявся, коли на закрутах автомобіль заносило, пояснював, що сіль, якою посипають вулиці, роз'їдає машину знизу, але йому плювати з високої гірки, бо машина пробігла свої 120 тисяч кілометрів, зараз іде в капіталку, а там хоч гори вона ясним полум'ям, бо після капіталки машини не повертаються в таксомоторний парк, і ще казав, що на Новий рік він бачив самого Бишовця і що всі футболісти мають власні «Волги», що задля цього варто грати в футбол, тільки кості можуть переламати, і тому, мабуть, грати не варто; місто наче прокинулося після сутінкової січневої сплячки. У сонячному світлі плямистий пресований сніг на вулицях нагадував мармур, із багатьох будинків скидали сніг на хідники, обгороджені мотузками, й оббивали жовті льодяні бороди з карнизів, і через це люди ходили просто по проїжджій частині; ця обставина викликала у таксиста додаткову зливу веселих лайок, але, на щастя, вони вже під'їхали до майдану. Костюк дав балакунові срібного ювілейного карбованця й вискочив із машини.
Редакція, в якій працювала Валентина, містилася в одному з тих похмуро-величних банківських будинків, з яких починався Хрещатик; червонястий і сірий граніт, помпезний стиль сецесії, барельєфи на недосяжному аттіку. Валентини ще не було. Костюк ходив поміж кафе «Червоний мак» та рибним гастрономом «Нептун», загубившись у натовпі; кілька разів зупинявся перед вирізьбленим у граніті символічним знаком: смолоскип, оповитий двома зміями, та крила. Марно намагався пригадати — що це за знак — здається, бога торгівлі Меркурія? — але так і не пригадав. Потім трохи постояв перед вітриною антикварного магазину: блискучий, з медалями, самовар — за 20 карбованців, настільний старовинний годинник у футлярі червоного дерева — за 60 карбованців, гасова лампа без скла з великим фаянсовим балоном, на якому зображено лебедів на тлі китайського пейзажу, — за 16 карбованців. Він навіть зайшов був у магазин і запитав — чи є до цієї лампи скло? Скла не було. Тоді Костюк став повільно ходити довкола газетного кіоска, уважно вчитуючись в обкладинки журналів, хоч піднесений зміст їхній лишався поза його увагою. Костюк зібрав з порожнього прилавка крихту снігу й зім'яв його в долоні. До нього прийшло ясне заспокоєння.
Нарешті.
Він таки не помилився — вона наче воскресла з минулого, з нічого, з полину, пошматованого танковими слідами, з його молодості.
Поруч із ним вона могла зійти за дочку — принаймні так йому здавалось, бо він не любив свого обважнілого тіла, болісно відчував набряклість шиї, бачив, як поволі зникає колишня пружність шкіри й м'язів (те, що називається незрозумілим словом тургор). Він поцілував їй руку — рука в неї теж була зовсім молода, ще без синьої окресленості судин. Костюк знав, що жінки починають старіти з рук: ще обличчя, захищене шаром косметики, зберігає дитинну свіжість, ще не виступають зморшки на шиї, а в руках з'являється якась суглобова вугластість, якась втомленість і спрацьованість.
— Що будемо робити? — спитала вона.
Він стенув плечима.
— Я так давно не призначав побачень, що навіть не знаю.
— Гаразд, — вирішила вона. — Я знаю, куди ми поїдемо. Мені все одно там треба побувати. Ходімо.
Вони пірнули в підземний перехід і перейшли на той бік майдану, до готелю «Дніпро». Валентина підвела його до забризканого брудним снігом «Москвича-408», витягла з сумочки ключ, відчинила дверцята.
— Ого, — здивувався він, — хто б міг подумати. Виграш по лотереї?