Він вийшов у коридор покурити. Йолоп, сказав він самому собі, старий йолоп. І тобі не соромно? Витріщив очі на якусь школярку або студентку, мовби ніколи не бачив чистих, молодих дівчат, пора яких тільки починається. Твоя пора кінчається, не забувай про це. А може, вже й скінчилась. Теж мені — підстаркуватий романтик, який закохується в дівчину з першого погляду. Уявляю, як би вона реготала, коли б дізналась про це. І як би реготала вся клініка, хі-хі-хі, любов із першого погляду, Андрію Петровичу, де ви бачили таке? Господи, важко зітхнув він, навіщо я поїхав цим клятим поїздом?
З'явився попутник — старшина надстрокової служби, невиспаний, бо дві доби не міг знайти в Ризі готелю й куняв ночами на вокзалі, — й одразу повідомив, що дочка його вчиться у п'ятому класі музичної школи, має абсолютний слух; майже одночасно з ним прийшов дядько в чорному кожусі — лісоруб із Ворохти, який працював на лісоповалі трельовщиком: робота хороша — дадуть тобі ділянку лісу й рубай, трактори дають, хороші харчі: хліб, гречану крупу, сало, цукор; вони самі й куховарять; бригаду їхню в Латвії знають, хлопці роботящі, файні — всі його земляки. А оце в сина весілля, то не було білетів у загальний вагон, доводиться їхати в оцьому панському.
Поїзд рушив у ніч. Костюк згадав ту сиву вдову з золотим медальйоном на шиї: золоте сердечко, всередині зелений камінець. Вона пішла, переконана, що це її чоловіка зустрів у Ясинуватій Костюк; ненависть, страх і надія були на її обличчі. Лісоруб одразу заснув, а невиспаний старшина повільно сьорбав чай і розказував про свою дочку. Він швидко познайомився з попутницею, яку став по-батьківському величати Валею, Валюшею, а вона тільки усміхалась лагідно й частувала старшину ризькими цукерками. Костюк від чаю відмовився. Нарешті старшина закрив вікно коричневою дерматиновою фіранкою, бо знадвору тягло холодом, і вийшов, аби дівчина переодяглась. Потім старшина вклався спати.
З сусіднього купе прийшла Говорова з інституту Стражеска — вона теж виступала з доповіддю на цій конференції. Костюк стояв із нею в коридорі. Це була його остання спроба подолати ті невідомі й темні сили, що звели його з незнайомкою, яку звали Валентиною.
Говорова, бліда сорокарічна жінка з великим підборіддям, довго й докладно розповідала йому про свого чоловіка — льотчика, який підрядився недавно у Магаданську область начальником аеродрому на два роки, а до того працював у Борисполі, кличе її, навіть погрожує, що знайде собі іншу жінку, якщо вона не приїде, а вона не може поїхати, бо в неї дисертація; вона так казала про свою дисертацію, як інші говорять про виразку: мені не можна їсти того-сього, бо в мене виразка; Костюк вирішив, що стоятиме з Говоровою до дванадцятої години ночі, а потім повернеться в купе, і якщо попутниця спатиме, це буде означати, що з ним приключилась дрібненька оказія, й пам'ять про неї згасне через п'ять хвилин по тому, як їхній поїзд зупиниться в Києві; це означатиме, що треба було летіти літаком.
Вони міркували з Говоровою, скільки грошей заробить її чоловік за два роки, скільки проп'є, а Говорова чомусь пригадала Улан-Батор, де вона працювала кілька років тому, й велику повідь, що застала її в степу; монголи відправили її останньою машиною разом із дітьми — ці ніжні дітлахи диво якесь, такі спокійні, гарні; а вода все прибувала, й вони ледве вирвалися з тої долини, а ті, хто лишився на узвишші, коли надходила та холодна каламуть, не вміли плавати; потім Говорова знічено спитала Костюка, чи не погодився б він бути офіційним опонентом у неї на захисті, далі знову згадала чоловіка й пішла до свого купе о пів на першу годину ночі, коли всі поснули, а поїзд йшов через Литву — тут лежали слов'янські сніги й панувала пустка. Костюк обережно прочинив двері купе. Коридорне світло впало на обличчя попутниці. Вона не спала й дивилась на Костюка.
— Ви не спите? — пошепки спитав Костюк, хоч уся абсурдність цих слів була очевидна.
— Ні, — так само пошепки відповіла вона. — Де ви так пізно гуляли?
Він зачинив двері. Дівчина, яку звали Валентиною, лежала на горішній полиці. Вона була поруч, але темрява поглинула її, забравши все живе і об'ємне, все певне, молоде й тепле; Костюк притулився плечем до дзеркальних дверей купе, він входив у безсоння, лишившись наодинці з голосом цієї дівчини. І він думав про дивні властивості її голосу, її сміху; наче підслуховував уривки незнайомих телефонних розмов, шепіт невідомих йому, але дуже близьких людей, котрі розуміють одне одного з півслова; стає смутно й заздрісно від їхніх світлих таємниць. Лісоруб сопів із присвистом, накинувши на голову ковдру. Старшина лежав навзнак, мовчки, нерухомо й суворо, і можна було подумати, що він прислухається до їхньої розмови, та Костюк знав, що так сплять украй знесилені люди.