Костюк перешіптувався з попутницею. Втоми, апатії й бажання відлежатися в поїзді після конференційної суєти як не бувало. Що схвилювало його, коли він зустрів цю молоду, вродливу — занадто для нього молоду й вродливу — дівчину? Чому саме її запам'ятав він, а сотні інших молодих вродливих дівчат, випадково стрінутих, залишили його байдужим? Він здивовано поглядав на себе збоку, так, наче під час експерименту спостерігав цікаве, незрозуміле явище. Щось було в ній та в її голосі, таке, що примушувало його стояти, забувши про втому, на відстані поцілунку від неї, такої близької і абсолютно далекої, зниклої в темряві, чужої, невідомої та наче неіснуючої. Вони перекидалися різними необов'язковими словами легко, мов сніжками, з автоматизмом добре вихованих людей, посміювалися, глузували з себе, оповідали всякі кумедні історії; поступово вимальовувались абстрактні обриси цієї незнайомки, мовби давалися йому умови складної задачі, яку ще треба було вирішити. І було в цих умовах наперед дане, що вона — Вродлива Дівчина. Він це знав, але треба було йому зрозуміти, що саме в ній бентежить його душу, бо це не була холодна краса кінозірки, а щось ближче, рідніше. Саме так: він знайшов це слово. Щось було в ній знайоме й рідне, тільки не міг він пояснити, що саме. Потім йому став відомий її вік: за його розрахунками їй було років двадцять вісім, а може, й тридцять (коли вона розповідала про університет, він швидко підрахував). Це відкриття вразило його, бо вона виглядала значно молодшою. За фахом вона було журналісткою, працювала в редакції київського молодіжного журналу «Світанок». В неї не було дітей, — ось чому вона так молодо виглядає, подумав він, радіючи, що знайшов хоч одну раціональну відповідь. Тепер прийшла його черга сказати, хто він. Йому здалось, що, коли вона знатиме, хто він, зовсім по-іншому дивитиметься на нього, зникне легкість і невимушеність, все зникне. Він знав, як пригнічують людей всякі титули, звання, посади, як гнуть їм спини й душі, як спотворюють звичайні людські стосунки. Через те він відрекомендувався своїй попутниці як звичайний лікар з Жовтневої лікарні, з другого хірургічного відділення.
І тоді:
прийшла до нього Дружина. Він не сказав їй ані слова, нічого голосно не сказав, аби не злякати, не наполохати, бо Дружина — як птиця, як нічна птиця. Інколи вона приходила до нього на межі сну й світанку, щось говорила йому, зникаючи лише вдосвіта у бронзових сферах київського неба; обличчя її, як не силувався, так і не міг роздивитись. Тільки відчуття непевного доторку ще довго залишалось по ній; йому б треба було перед нею покаятися за все, що було до неї, при ній та після неї, треба було б скинути з себе тягар маленького й великого зла, скоєного ним, треба було б вчинити щось добре й дитинне, таке, що вимагало сліз і правди, але хіба можна вести розмови з птицями? Він провів рукою по щоці: хоч і поголився вранці, щока швидко вкрилася колючою щетиною, і він подумав, що це ще одна сумна прикмета старості. Все, що він міг зробити для дружини, — це купити ляльку. Дерев'яну латиську ляльку. Дружина колись збирала ляльки.
Поїзд у сніговому тунелі пробивається до білоруських мерзлих боліт, а Дружина лагідно каже: бути тобі щасливим, Андрію. Бути тобі щасливим. Він схотів подивитися у вікно, у завірюху тої дивної ночі, та дерматинова шторка заважала.
Він сидів тепер на своїй долішній полиці, навпроти Валентини, й дивився вгору, туди, де лежала вона. По столику подеколи проповзало бліде світло, яке вихоплювалося з-під фіранки, коли поїзд проходив повз невеличкі станції. Він вгадував у темряві обриси її тіла. Вона напівлежала, спершись на ліву руку; видко було її оголене плече й правицю, що біліли на тлі темної ковдри.
Й тоді:
лежить у кутку пульмана замурзаний вугільним пилом, закривавлений майор X, бо справжнього прізвища його ніхто з них не знав; називали якесь таке звичайне прізвище — Саприкін, Сафонов чи Сазонов, — Костюк не пам'ятав, яке саме; може, навіть це ніякий був не майор, а звичайний дрібний холуй, з тих, що раптом повиповзали з-під землі, скинувши вмить, як ящірки, свої чистенькі шкури, свою слизьку відданість та ідейність за непотрібністю, бо прийшли нові хазяї й необхідна стала нова шкура, нова відданість, нова ідейність. Якби не той веселий німець, котрий бог зна чому запхнув майора разом із усіма полоненими до пульмана, цей чоловік у синій авіаційній пілотці міг вижити, бо такі добродії, ці гнучкі, кмітливі діалектики, вміють виживати за будь-яких обставин, і зараз міг мешкати де-небудь у Штутгарті, але на його шиї залишилась багряна странгуляційна смуга, й слина замерзла на підборідді; лежить у кутку пульмана майор X — вже без синьої пілотки, без шкірянки. Поїзд повзе по Україні, він іде в Смілу, в сталаг 345, і вже рілля вкривається сніговими смугами, а майор X ще ворухне розбитим беззубим ротом: «Хто ти такий, щоб забирати в мене життя? Ти кат, кат! Мене змусили. І тебе б змусили. І вас усіх. Ви, зас… вояки, боягузи, мать вашу в лоб, програли війну, програли Росію, а тепер на мені хочете відігратися? Ви навіть по-людському вбити не можете. Хіба так убивають? А ти… ти… молокососе, кров моя на тобі вічно залишиться… У мене кров липка, не змиєш. Будеш нещасним! Будеш все життя нещасним!»