Розділ 9
Хоч Борис Миколайович Голуб, автор другого «Канону» (автором першого, як відомо, був Авіценна) і любив повторювати, що він народився під знаком Цифри та Іронії, та нам доведеться спростувати це твердження. Борис Миколайович народився під знаком золотої київської осені 1934 року в акушерській клініці на бульварі Шевченка; пологи були складні, пуповина затягнулася зашморгом навколо шиї Бориса Миколайовича, але досвідчена акушерка, просунувши палець, трохи послабила зашморг, а відтак і зовсім усунула небезпеку, врятувавши для людства майбутнього кібернетика й філософа. В Ботанічному саду, з яким межувала клініка, падали з дерев каштани — маленькі зелені їжачки; вони розколювались об тверді плити доріжок, і з них викочувались лискучі темно-брунатні серця. Борис Миколайович народився під іншими планетами: того дня, коли він з'явився на світ, у Радянському Союзі було скасовано картки на деякі продукти харчування. Того ж таки дня, коли народився Борис Миколайович, у далекому Марселі було вчинено замах на сербського короля Олександра та міністра закордонних справ Франції Барту. Тридцятьма роками пізніше, коли Борис Миколайович Голуб проглядав документальний фільм, його огорнуло дивне почуття: він дивився, як стрибало на екрані обличчя короля, котрий прихилив голову до борту автомобіля, як хтось, мов у навіженому сні, обмацував пальцями худу щоку вбитого, як бігли люди, як басували поліцейські коні. Нібито й не мала ця подія ніякого зв'язку з народженням у далекому Києві хлопчика Борі Голуба, а все ж він почувався так, наче то в нього стріляли гестапівські скритовбивці, тільки не влучили; він не встиг ще народитись, а в нього вже стріляли, вже намагалися звести зі світу. Так воно й було, насправді, і через сім років, коли вони евакуювалися з мамою з Києва, потужна воєнна машина цілої Німеччини працювала на повних обертах, щоб вбити вразливого хлопчика, у котрого під час нальотів завжди починалась блювота. Тільки за Волгою, у милій дерев'яній Сизрані; вони полегшено зітхнули. Попід будинками було прокладено дощані пішоходи, а Боря ходив у сандалях на дерев'яній підошві, й коли біг, торохкотів на всю вулицю, мовби з кулемета строчив. Їм із мамою надала притулок у себе в домі його вчителька з першого класу — Зінаїда Іванівна Большакова. Чимось припав їй до душі худий окатий хлопчик, котрий говорив із м'яким акцентом і не вимовляв літери «г»: він казав не «гвардія», а «хвардія», не «піанєр», а «піонер». Вона забрала їх із якоїсь несосвітенної халупи й привела до себе — дала їм окрему кімнату, чистеньку, пофарбовану в голубий приємний колір. Кімнату її сина Саші. Хто йото знає, чому так полюбила Зінаїда Іванівна малого Борю. Може, він нагадав їй Сашу, її сіроокого єдиного Сашу: з цим талановитим вісімнадцятилітнім хлопчиком, котрому пророкували велике майбутнє в математиці, сталось нещастя. На початку війни необачно десь сказав він у компанії друзів, що, мовляв, кричали, ніби наша армія найсильніша, а воно бач — міста наші летять, як карткові хатки… Його заарештували як провокатора й панікера. Може б, ще змилувались над ним, може, якось зам'яли б цю справу, якби не те, що під час обшуку знайшли в кімнаті Сашка старий — з часів революції — заіржавілий наган з обламаним курком: виміняв колись Сашко у котрогось із хлопців за колекцію марок. І тоді за суворими законами воєнного часу припаяли Сашкові п'ять років. Нещастя зістарило Большакових. Сашин батько — Микола Олімпійович Большаков — бухгалтер якоїсь контори — став ще мовчазнішим і похмурішим. Він майже ніколи не розмовляв із квартирантами, поринувши весь, у книги. Він читав і перечитував Чехова та Буніна, — мовби на їхніх сторінках сподівався знайти відповідь на страшні питання. Таким він запам'ятався Борі Голубу: згорблений, жовчний, сухий, сидить над триногим таганцем, розігріває в горщику вечерю. В лівій руці тримає червону гумову клізму й методично здавлює балончик — роздмухує вогонь у жаринках; у правій руці держить томик Чехова — все читає й читає при червонястих слабких відсвітах полум'я. Запам'яталось Борі, як наприкінці 1942 року раптом почали до Большакових повертатися продуктові посилки з табору, в якому перебував Саша. А потім отримали вони коротке звідомлення про його смерть від запалення легенів. Простоволоса, кричала вночі його вчителька Зінаїда Іванівна, а вранці, спухла й згасла, вона вчила їх виводити на дошці слова: «Ми не раби. Раби не ми». Майже водночас прийшла з фронту похоронна на Бориного батька. Мама кричала, а потім, обійнявшися з Зінаїдою Іванівною, вони плакали-горювали вдвох, і горе зріднило їх. А Боря ніяк не сприйняв повідомлення про смерть батька, бо встиг призабути його, а що читав того дня смішну книжку «Бронепоїзд Ґандзя», то голосно засміявся, й мама кинулась бити його, та Зінаїда Іванівна не дала. Коли настав їхній час повертатися в Київ, Зінаїда Іванівна не хотіла відпускати їх, а старий Большаков раптом подарував Борі святиню, що лишилась од Саші, — гарний велосипед із динамо-машиною і ліхтарем спереду. Та не лише велосипед — щось більше вивіз Боря з Сизрані: щемливе почуття любові до Росії — до засніжених просторів та дерев'яних містечок, до людей, котрі приймали їх у своїх чорних хатах, ділилися куснем хліба; болить у нього серце, коли він згадує Сизрань, і йому здається, що він чимось завинив перед Большаковими. І йому болісно хочеться поїхати туди, і знайти їх, і хочеться, щоб вони були ще живі, й хочеться стати йому перед ними на коліна й поцілувати руку Зінаїді Іванівні.