— Ви курите? — спитав Костюк. їхній поїзд стояв на якійсь безлюдній станції, потім сонний диктор пробубонів щось у завірюху, рипнули колеса, в сусідньому купе заплакала дитина.
— Так.
— Може, покуримо?
— Гаразд, — одразу погодилась вона.
— Я почекаю, — сказав він і вийшов у порожній нахололий коридор.
Затуливши долонею виріз светра, вона через кілька хвилин вийшла в коридор, мружачись від світла.
— Ого, — сказала вона, подивившись на годинник. — Пів на четверту. Може, будемо спати?
— Ні, — сказав він, — треба бути послідовними. Решту ночі треба провести так само безглуздо, як і початок. Ця ніч варта цього.
— Колись я вірила в неповторну цінність таких ночей, — сказала вона. — Мене бентежила думка, що бачиш людину вперше й востаннє в житті. Боялася щось пропустити. Щоразу здавалося, що ось-ось зустрінеш, нарешті, когось, хто скаже щось найголовніше, якусь істину на все життя, назавжди… Потім зрозуміла, яке це сентиментальне глупство. Бо переважну більшість моїх попутників ніякі істини не цікавили. їх цікавили маленькі еротичні пригоди.
Костюкові стало соромно, ніби його зненацька застукали на чомусь поганому, дрібному, нечистому, але Валентина говорила до нього, як до спільника, говорила подружньому, не скаржачись, ні на що не натякаючи, а лише об'єктивно викладаючи факти, від яких нікуди не дінешся; вона ніби ставила Костюка поруч із собою, а там, позаду, залишились десятки недоладних хвилинних зустрічей, хаотичних випадкових знайомств із людьми, півлюдьми й чвертьлюдьми, що на мить з'являлися а гинули на її шляхах, — якісь самовпевнені майстри спорту в синіх тренувальних костюмах, плечисті хлопці, що повертаються з чергових змагань чи зборів, якісь веселі лейтенанти, які одразу витягають із валізок німецький шнапс чи угорську палінку, якісь нудні інженери, що безперестанно їздять у главки та міністерства, призначають побачення в готелях й дають тільки свої службові телефони, якісь мандрівні музиканти, «лабуги» у несвіжих нейлонових сорочках; їй здавалося, що в футлярах возять вони не срібні саксофони, а залізні іржаві анекдоти, покручені уламки колись блискучих дотепів; вона жаліла цих, по суті, непоганих, затурканих, заїжджених людей, до яких не мала зла, бо всі вони намагалися ставитись до неї з підкресленою чемністю, уважністю, чуйністю, ніжністю, а коли вона раптом питала когось із них, чи слухали вони коли-небудь «Глорію» Вівальді, вони підозріливо дивилися на неї, гадаючи — що б це все значило? Чи не насміхається з них ця гарна молода жінка?
— Я не вірю у вагонних пророків, — сказав Костюк. — Не вірю у євангеля від Південно-західної залізниці.
— Я вже від цього вилікувалась, — відказала вона.
Помовчали, поглинуті гуркотом зустрічного поїзда.
— Знаєте, — сказав раптом Костюк, — моя лікарська практика почалася з того, що я вбив людину. І сьогодні мені про це нагадали.
— Під час операції апендициту? — всміхнулася Валентина.
— Ні, ні, по-справжньому вбив. Тобто не я один, ще кілька зі мною. Коли потрапив у полон, до нас кинули одного христопродавця. Нашого ж… Ми його задавили.
Він подивився на свої долоні: сухі, міцні руки з ретельно підстриженими нігтями.
— Але то була війна, необхідність. А вже потому я зробив таке паскудство, що треба мені руки відбити. Видавали збірку спогадів «Лікарі на війні». Я написав про полон. І про це… Пишучи про того зрадника, не втримався від спокуси й написав, що його прізвище Софронов, хоча ніякої певності в цьому не було. Написав прізвище наобум, задля більшої документальності. І тепер мушу розплачуватися за це. Сьогодні до мене підійшла дружина якогось справжнього майора авіації Софронова, вона переконана, що то був її чоловік. Він воював теж на Донбасі. Пропав безвісти… І я тепер почуваюся останнім негідником. А найбільше мене вразило, що ту вдову не цікавило, чи був її майор Софронов зрадником, чи міг він ним стати, чи ніколи б не став… її цікавило лише одне: чи справді ми вбили його… чи, може, я помиляюсь. Коли я сказав, що не помиляюсь, вона пішла, подивившись на мене, як на вбивцю.