1. Ідіоти та кретини — ті, коефіцієнт котрих коливався від 1 до 10.
2. Мізерні люди з низькими розумовими здібностями — коефіцієнт від 10 до 25.
3. Нормальні пересічні люди, які не хапають зірок із неба (25–50 одиниць).
4. Здібні високоінтелектуальні люди, дуже корисні для суспільства — коефіцієнт дорівнює 50–75 одиниць,
5. Видатні мислителі та генії — коефіцієнт від 75 до 100 (у виняткових випадках).
Треба віддати належне Голубові — свій власний коефіцієнт він обчислив із такою ж самою долею об'єктивності й критицизму, як і коефіцієнт інших людей. Він дорівнював 68 одиницям.
У відповідності з Бориною ідеєю, кожна людина мала знати свій коефіцієнт. Це було потрібно для того, аби людина заощаджувала час та берегла нерви. На всіх книжках, віршах, кінофільмах, п'єсах, симфоніях, наукових монографіях повинні були б стояти індекси, які повідомляли евентуальним читачам чи глядачам, на який рівень інтелекту розрахована та чи інша річ. Наприклад, романи Всеволода Журбіна — від 1 до 12 одиниць. Романи Томаса Манна — 60-100 одиниць. Німецькі комерційні шлягери — 1–7 одиниць. Симфонії Прокоф'єва — 45-100 одиниць.
Тоді б не було ніяких непорозумінь і прикрощів. Тоді люди з коефіцієнтом 17 не ходили б на фільми Андрія Тарковського (70-100), і не лаялися б під час сеансу, і не вимагали б від дирекції кінотеатру повернути гроші за квитки, й тоді пенсіонери не писали б обурених листів із приводу надрукування в журналі «Всесвіт» уривків з роману Джойса «Улісс»: бо то був би не їхній індекс, і вони поводилися б так само пристойно, як і тоді, коли випадково потрапляє до їхніх рук «Журнал фізичної та колоїдної хімії».
Під ту пору й стався з Голубом казус, який круто повернув його життя. Якось знічев'я Борис Миколайович став обчислювати коефіцієнт директора свого інституту. Старанно збирав і аналізував вихідні дані, які потім піддав обробці на електронно-обчислювальній машині, що стояла без діла в інституті. І — о жах! — остаточні підрахунки показали, що коефіцієнт Івана Петровича дорівнював 7,8. Голуб не повірив своїм очам, все почав наново, кожну цифру ретельно перевірив. Одначе машина вперто показувала своє: 7,8. Трохи замало, як на директора провідного науково-дослідного інституту. Голуб розповів про своє відкриття деяким співробітникам. Мало-помалу чутка про Борине відкриття дійшла до вищих інститутських інстанцій, ті схопилися за голову — треба рятувати авторитет Івана Петровича! Викликали Бориса на таємне апостольське засідання й поставили питання руба: чи довго збирається якийсь шмаркач, молодший науковий співробітник, нікчема, що себе ще нічим не проявив у науці, провадити наклепницьку кампанію проти всіма шанованого Івана Петровича, людину, чий непохитний авторитет у науці підтримується 1058 науковими працями (з яких, щоправда, 1057 було надруковано в співавторстві зі співробітниками інституту).
Боря Голуб просто розгубився, не знав спершу, що й сказати. Та потім почав витлумачувати високій комісії з усією делікатністю, на яку був здатний, що:
а) особисто проти Івана Петровича він нічого не має проти, а навпаки — поважає його, як людину добру, з якою приємно й анекдотом перекинутись, і чарку горілки випити, і на рибалку поїхати;
б) але, на жаль, об'єктивні дані з усією переконливістю свідчать про те, що Іван Петрович не геній.
Голуб почав пояснювати членам-комісії, якою методикою він користувався в своїх розрахунках, думав зацікавити їх своєю формулою — куди там! Почалась така веремія — хоч святих винось. Закинули Голубу нахабство, зарозумілість (один із членів комісії навіть тицяв Борі під ніс брошурку якогось східного філософа «Про скромність», мовляв, візьми, прочитай), наукову незрілість, бергсоніанство, суб'єктивний ідеалізм, крутійство, неповагу до старшого покоління та інші неподобства; одночасно дали йому зрозуміти, що в інституті не будуть плакати, якщо він піде геть.