— Давай спробуємо, — сказав Костюк. — Коли щось вийде, можеш підвищити свій коефіцієнт на дві одиниці.
Так народилась відома Борина «тромбоцитодробарка». Ідея була дуже проста: в передсердя вводилась трубка, сполучена з насосом. Кров, що вже починала була склеюватись, утворюючи тромб, відсмоктувалася з передсердя й пропускалась через кілька сітчаних фільтрів, які руйнували тромбоцити — ніжні кров'яні клітини, що спричиняються до згортання крові. Після запровадження Бориної «тромбоцитодробарки» смертність від комісуротомій різко скоротилася. Звичайно, хворі нічого цього не знали. Не знали вони, що доля зглянулася над ними, привівши в клініку людину, яка не переносила вигляду крові. Не знали вони, що їх урятував невідомий дивак, котрий завше казав нещасній Милочці такі речі, від яких вона паленіла, мов дитя. Він твердив, що в неї очі схожі на інфузорії — так багато в них вій. Коли, наприклад, вона приходила в новій кофточці, яка була їй до лиця і гарно облягала її невеличкі груди, Боря казав їй, що вона — найбільша барахольниця в країні й що завдяки таким, як вона, в країні ще довго не можна буде запровадити в життя принцип — «від кожного за здібностями, кожному — за потребами». Коли в літню спеку Милочка, зачинившись в фотолабораторії, скидала плаття й надягала коротенький білий халат, який надавав її фігурі ще більшої привабливості, Боря, ядуче посміхаючись, відзначав, що Милочка вчилась, мабуть, на вечірніх курсах стриптизу, та змушена була перервати навчання, через те вона вміє роздягатись лише до половини; він казав, що весь смисл Милочкиного існування полягає в її ногах; якби не її ноги, то взагалі було б невідомо, задля чого з'явилась Милочка на цьому світі.
Між тим, стараннями Костюка кібернетичну лабораторію поступово розширювали. Збудували їм неподалік од головного корпусу довгий цегляний барак, дали Голубу ще кількох співробітників — у тому числі інженера й справжнього математика. А сам Борис Миколайович на той час став уже кандидатом медичних наук, захистивши дисертацію на тему, пов'язану з застосуванням «тромбоцитодробарки». У нього налагодились дивні стосунки з Костюком: вони часто лаялись, і Костюк, мабуть, не дуже любив Голуба; занадто честолюбний був Костюк, аби терпіти знамениті Борині жартики, підначки й кепкування. Але серед своїх хірургічних помічників Костюк нудьгував. У глибині серця він вважав їх трохи тупуватими. Вони вміли добре різати, мислили вони набагато гірше.
Боря Голуб, мабуть, був першим, кому Костюк довірив велику таємницю: у 1964 році, після операції Джеймса Харді, Костюк вирішив почати підготовку до пересадки серця. Він думав, що Голуб зніме його на кпини, та ні. Цього разу Боря поставився до чергової витівки свого шефа цілком серйозно. Вдвох вони розробили програму досліджень, пов'язаних із пересадкою серця, і намітили, яка апаратура буде їм потрібна для цього. Відтоді занадився Костюк у підвал кібернетиків — там, де поруч із віварієм влаштували вони з Голубом маленьку операційну. Костюк тренувався на собаках: це була паскудна робота, бо серце в собаки мале, оперувати її незручно, а шов треба класти зовсім мікроскопічний; собаки швидко гинули, і був час, коли Костюк зневірився в можливості трансплантації. Та потім із впертістю маніяка (ця впертість завжди дивувала Борю, було в ній щось ірраціональне, незрозуміле), зціпивши зуби, знову брався до роботи.
Потім вибила година Трансплантації, Барнард пересадив серце людини.
…Бора поволі йшов на роботу, катаючись на всіх ковзанках, часто зупиняючись і милуючись деревами, вкритими повстяною памороззю. Після відлиги знову вдарили морози. Спочатку Боря зустрів Ігоря Лозицького (їхні інститути були поруч), погомоніли трохи, Ігор запрошував Голуба до себе, казав, що має нові записи Висоцького, потім Боря постояв трохи на горі, подивився на Київ. Дуже добре було видно Володимирську, Тарасівську та Паньківську вулиці, що борознами розрубували сірий фольговий схил гори, на якому купчилось місто. Над Печерськом здіймались висотні будинки, в одному з них жила Милочка. Для Борі місто було ясне й зрозуміле в усіх своїх завулках, прохідних дворах, ярах, багатокімнатних комунальних квартирах, у маленьких будиночках на Батиєвій горі. Боря знав це місто, як свою кишеню, і його теж знали в Києві; це велике село, сміючись говорили нові знайомі, бо з ким би він не познайомився — одразу ж відшукував спільних знайомих; інколи йому здавалось, що всі старі кияни знають одне одного, тільки на вулиці вдають, що незнайомі. За цими філософськими думками його і наздогнав Костюк, котрий, за своїм звичаєм, пер угору, мов навіжений, і навіть не задихався. Костюк і Боря Голуб визнавали дві діаметрально протилежні життєві доктрини; Костюк помішаний був на так званому активному житті: бігцем долав гору, не користувався службовою машиною, одягався легко, робив уранці зарядку, і Боря, морозко щулячись, припускав, що Костюк обмивається холодною водою. Все це Боря відкидав як насильство над людиною. Боря любив казати, що «активна біганина подовжує життя на п'ять хвилин і вкорочує на п'ять років».