— Запізнюєшся, — кинув не зупиняючись, аби не вийти з ритму, Костюк. — Ходімо.
— Та ні, — махнув рукою Голуб. — Ви йдіть собі. Я чув, вас в Олімпійську збірну беруть. Рятувати честь наших марафонців. А я поволеньки…
Боря ніколи не поспішав на роботу. З роботи — то інша річ.
— О десятій годині в тебе зберемося, — мовив Костюк і побіг далі.
«Іч, собако, — подумав Голуб. — Моторний. Несеться, як молодий. А важить, мабуть, кілограмів дев'яносто. Й де в нього та сила береться? Можемо й зібратися. Авжеж, можемо. Така собі тайна вечеря. Не дає йому жити Барнард».
Уже перед самою клінікою Борю наздогнала Милочка. Розчервоніла й довгонога, вона була дуже гарна, і він меланхолійно подумав, що як би то було добре, коли б він не знав про коефіцієнт її інтелекту. Були б ще якісь ілюзії, ілюзії, яких так не вистачало Борі. Він суворо подивився на годинник.
— Запізнюєтесь, — чи то запитально, чи то стверджувально сказав.
Вона скинула на нього рудуваті вії, подивилася зеленкуватими очима й не знітилась, як завжди. Було в її погляді щось зухвале, якась незалежність з'явилась.
— Ще дві хвилини, — сказала вона. — Крім того, Борисе Миколайовичу, я хочу у вас відпроситися. Мені треба о дванадцятій годині…
— Подивитись кінофільм про Анжеліку? — вставив він.
— Ні. Мені треба бути в загсі.
— Стривай: у тебе що — хтось номер? Чи, може, тишком-нишком ти народила дитину? Не ставлячи до відома широку громадськість…
— Я йду подавати заяву. Прилетів мій наречений, ми маємо піти в загс.
— Хе-хе-хе! — демонічно й голосно засміявся Голуб і подумав, що так, мабуть, сміявся на сцені великий Тальма в добу штучних почуттів та патетичних монологів. — І хто ж це наважився з тобою піти в загс? Хотів би я побачити цього нещасного.
Милочка почервоніла, як завжди, що з задоволенням відзначив Боря, і на очах її ледве сльози не навернулись.
— Він інженер цивільної авіації, — сказала. — Інститут ЦПФ скінчив.
— Інженер, — похитав головою Боря. — Так я й думав. Представник так званої технічної інтелігенції. Ну що ж. Вітаю тебе. Народиш йому маленького інженерика. Марш Мендельсона зіграють вам на старій платівці. На двадцяти таксі проїдете цугом по Києву.
— Чому ви такий… — сказала Милочка, й він подумав, що ось-ось вона зарюмсає.
— Ну добре, добре, — буркнув. — Я тебе відпускаю. Я гуманіст. Можеш хоч зараз іти до свого технічного інтелігента. Сьогодні ти не потрібна. Завтра будь обов'язково.
— Спасибі, — сказала Милочка, і її наче вітром змело з-перед його очей.
— Чорті й що, — лаявся, посковзнувшись на стежинці, що вела до кібернетичного барака. — Так можна й хребет зламати. Хто потім платитиме?
Зайшов у тамбур, де стояли вішалки. Роздягнувся й похмуро посунув далі.
На дверях Бориної лабораторії було кілька написів. Угорі великими літерами було написано на ватмані;
Пошук екстремума в умовах унімодальності.
Ніхто не знав, що означають ці слова. Їх знайшли в одній мудрій статті, присвяченій моделюванню психічних процесів.
Нижче висіло гасло:
Особам, що мають менше трьох мозкових звивин, вступ суворо заборонено.
Ще нижче висіла пам'ятка для відвідувачів, складена власноручно Борисом Миколайовичем Голубом:
§ 1. Лабораторія — це ярмарок, де вчені продають за безцінь свої ідеї.
§ 2. Зайшовши в лабораторію, забудь своє звання і вчений ступінь. Не розповідай, що ти бачив самого І. П. Павлова. Принеси краще з собою ідею. (Олівцем дописано: або, принаймні, пляшку доброго коньяку).
§ 3. Звертайся до всіх на «ти». В науці нема генералів.
§ 4. 2×2 = 4 — не інформація. 2×2 = амфібія — це інформація (слово «амфібія» хтось закреслив олівцем і написав: «Милочка»). Виголошуй божевільні ідеї, залишаючись нормальною людиною.
§ 5. Головна наукова мета лабораторії — довести, що людина може жити без серця. Серце — безпідставна вигадка анатомів.
У великій кімнаті, де сидів Голуб, стояв токарний верстат, на кількох столах були розкидані якісь складні агрегати, наче вийняті з холодильників, по кутках валявся різноманітний мотлох — старі трансформатори, погнуті трубки, репродуктор від кіноустановки, якісь пластини, сітки, згорілий електромотор. Посередині кімнати, на столику для хірургічних інструментів, стояла велика чорна скриня. До скрині приліплено було етикетку з написом «Людина (Homo sapiens)». Скриня слугувала за ящик для сміття, щовечора тітонька Паша випорожнювала цю чорну скриню від зім'ятих паперів та яблучних недогризків.