Над Бориним столом висіла фотографія Бріжжіт Бардо в міні-сукні та фото, вирізане з журналу «Кобєта і жиче»: Крістіан Барнард у сімейному колі — з дружиною, сином і дочкою. На дружині хтось поставив чорний хрест.
Рівно о десятій годині в лабораторії з'явився Костюк — він перебіг через подвір'я в халаті, одягненому на майку, навіть куртку на плечі не накинув. Разом із Костюком прийшли Микола Іванович Собінов, заступник Костюка — хірург розумний і обережний, якому Костюк доручав різні дипломатичні місії, Данило, Даня Мовчан — нахабний красивий брюнет із чорними вусами, що робили його схожим на офіцера текінської сотні (Даня Мовчан був переконаний, що оперує краще за самого Костюка, — і це була майже правда), та завідувачка імунологічної лабораторії Софія Абрамівна Рапп.
Боря, хоч і не терпів Мовчана за те, що той мав величезний успіх у жінок (при досить низькому коефіцієнті інтелекту), трохи поплескав із ним язиком на сексуальні теми. Та Костюк не мав часу й припинив усі розмови.
— Ви знаєте, про що йтиме мова, — сказав він. — Маємо вирішити питання про пересадку серця.
Обвів усіх поглядом і, не чекаючи відповіді, вів далі:
— Я думаю, це нам під силу. Ми не можемо стояти осторонь цієї проблеми. Рано чи пізно, трансплантація серця стане на порядку денному роботи кожної кардіологічної клініки. Чим раніше ми опануємо цю операцію, тим краще. Я вважаю нас усіх технічно підготованими до трансплантації. Прошу всіх висловитись.
Він подивився на Собінова.
Микола Іванович зітхнув потихеньку, бо йому не подобалась нова авантюра, в яку вплутував їх шеф. Микола Іванович саме закінчував докторську дисертацію, і тепер він подумав, що знову, мабуть, доведеться відкласти її вбік. Скільки разів він це робив… А роки йдуть, — він міг би давно вже мати самостійну клініку, бути професором, завідувати кафедрою, спокійно читати лекції студентам, а він так і залишається непомітною другою людиною в клініці Костюка, затулений могутньою постаттю шефа. Він у душі вважав шефа авантюристом, типовим авантюристом, тільки таким, якому таланить у житті. Не встигали вони опанувати нову операцію, не встигали потішитися гарними результатами, як шеф знову запрягав усю клініку й знову починалася скажена гонитва, все закручувалося спочатку. Скільки разів давав собі слово Микола Іванович піти з клініки… Та все не міг. Бо він любив цього пекельного Костюка, цього клятого авантюриста, з яким або голову зламаєш, або увійдеш в історію медицини.
— В принципі я не проти, — сказав Микола Іванович, — але все треба добре обміркувати. Поспішати нам нікуди. По-перше, треба з'ясувати, як на це подивиться міністерство. Адже ви знаєте, як до пересадок ставиться Петро Борисович…
— Знаємо, — перебив Костюк. — Будемо пробивати.
— По-друге, — нудно тягнув Микола Іванович, — у нашій клініці треба стільки дірок залатати, що я й не знаю, коли це ми зробимо. Треба добути грошей на ремонт, стерильні бокси обладнати. Кондиціонери у нас не працюють. Так що я не знаю…
— Ви що — проти? — незадоволено спитав Костюк.
— Я не проти, — знизав плечима Собінов, — А де ми донора візьмемо?
— Ось цим ви, власне, й займетесь. Ми повинні обладнати невеличке реанімаційне відділення й туди звозити з усього міста потенційних донорів. Транспортні травми, нещасні випадки. Ми їх будемо лікувати…
— У кардіологічній клініці? — скривився Микола Іванович. — Нам вистачає свого клопоту.
— Так, — жорстко сказав Костюк. — Ми будемо їх лікувати. І лікувати не гірше, а краще, ніж в травматологічному центрі. І тільки якщо хтось із них… тільки тоді візьмемо серце. Так от, Миколо Івановичу. Вам я доручаю зв'язатися зі станцією швидкої допомоги. Там ця гонориста дама… ви повинні з нею умовитись, щоб до нас звозили потрібних нам хворих. Мозкові травми та інфаркти. Бо я з ними ніколи не вмовлюсь. Полаюсь, та й годі. Вони гуманісти, — я якось натякнув їй, а вона дибки. І слухати не хоче. А без швидкої допомоги трансплантацію ми не зробимо.
— Гаразд, — сказав Микола Іванович, кленучи в душі Костюка. Наполіг-таки на своєму. Не мала баба клопоту… Доведеться тепер побігати.