Розділ 10
На всіх сходах того великого будинку, в якому працювала Валя, смерділо паленим залізом. Робили капітальний ремонт їхнього ліфта. Замість розкішної, з дзеркалами та купідонами, кабіни, схожої на графську карету, монтували щось скромне — пластмасову сучасну скриньку, вантажопідйомність — 4 особи, або 250 кг. Тому на сходах лежали мотки стального каната, а сітчасті двері було знято — їх різали автогеном, потім зварювали, пристосовуючи до потреб нової техніки, й ліфтовий колодязь зяяв пусткою. Завдяки ремонту ліфта, редакції, що містилися в цьому будинку (а їх було тут із півдесятка) відчули тимчасове полегшення, надто ті, що на верхньому поверсі. Різко зменшився приплив графоманів, надто старих, на пенсії, — бо вони не так любили літературу, аби рискувати власним здоров'ям і дряпатись нескінченними сходами вгору, несучи свої спогади про зустрічі з Ф. І. Шаляпіним або ще якусь макулатуру. Тому менше стало вештатись на сходах сірих, мов промокальний папір, людей з пошарпаними картонними папками в руках.
Валентина йшла вниз, замислена, не звертаючи уваги на сморід горілого металу, фіолетові зблиски зварки, гудіння й іскри, що летіли в ліфтовому колодязі. На підвіконні третього поверху сидів її колишній чоловік. Поруч із ним стояла невеличка шкіряна валізка. Шапка теж лежала на підвіконні. Окуляри він зняв — завжди знімав окуляри, коли читав щось, бо був короткозорий. Зараз він читав газету. Побачивши на площадці Валентину, похапцем надягнув окуляри і, зім'явши газету, сунув її в кишеню.
Зіскочив із підвіконня. Стояв розгублений і нерішучий. Вказівним пальцем поправляв окуляри на переніссі.
— Ти… давно чекаєш? — спитала Валентина.
— Дві години. Ти одержала телеграму?
— Так.
Він узяв валізку, шапку й пішов поруч із нею. Їй здалось, що за цей короткий час, що вона його не бачила, він дуже змінився: збляк, став меншим на зріст. З'явилася в ньому досі небачена метушливість і непевність. Ні, не таким був колись Владислав Гармаш, зірка студентських вечорів — постійний конферансьє на журналістському факультеті, заводіяка, піаніст студентського джаз-оркестру, за яким упадали кращі дівчата факультету. Він носив тоді модну зачіску «ластівка» — спереду білявий кок і зализане на скронях довге волосся; ясні очі й рожеве обличчя сяяли здоров'ям і самовпевненою душевною ясністю. Нічого зараз не лишилося від тої «ластівки». Рідке волосся, крізь яке вже виразно проглядала майбутня лисина, й журливий вираз очей — у серці Валентини ворухнулась жалість до нього. Жалість — і нічого більше. Навіть дивно, бо безслідно минув гіпнотичний сон, в якому вона перебувала кілька років, живучи з Владиславом. Жалість, маленька тиха жалість, як тоді, коли бачиш кішку, що мокне під осіннім дощем. Жалість, із якої ніщо вже не народиться, бо Валентина не належала до того типу жінок, у котрих жалість переходить у кохання.
Вони вийшли на Хрещатик. Падав мокрий сніг. Сніг одразу заліпив скельця Владиславових окулярів; той пальцями почав протирати їх.
— Де ти зупинився? — спитала Валентина.
— Ніде, — сказав Гармаш. І запитально подивився на неї.
— Ти даремно приїхав, — сказала вона. — Чи, може, в тебе є тут якісь справи?
— Ніяких, — швидко сказав він. Їй здалось, він злякався, що вона не повірить йому. — Тільки ти.
Як це було? Після університету вони працювали в Хмельницькому, в обласній газеті. Знімали кімнатку на березі Бугу. Містечковий тихомирний пейзаж. Ввечері люди сиділи попід домами, гомоніли, пліткували, а коли вони йшли в кіно або в гості, сусіди завжди змовкали. І дивилися їм услід. Це подобалось Владику. Вони знімали маленьку кімнатку без кухні — тільки на веранді поставили газовий балон. Вони були щасливі. Інколи просто вдень Владик витягав її з редакції, вони приходили до своєї кімнатки й любили одне одного, а потім, поморені, повертались назад у редакцію. Коли вперше вона зготувала суп, вони відправили його батькам таку телеграму: «Валя зготувала суп картопляний з м'ясом поки живі здорові подробиці листом цілуємо діти». Потім коло їхньої халупи викопали великий котлован, під якесь будівництво, і в старому підвалі знайшли багато людських скелетів. Казали, що бульдозеристи часто знаходять золото, коли руйнують містечкові халупи.
Все було гаразд, тільки Владику не вистачало піаніно, й він казав, що пальці в нього вже не гнуться і що в місті Хмельницькому гине великий джазовий піаніст. Тільки в гостях у свого редактора Владислав відводив душу, акомпануючи дружині редактора, котра співала пісні з репертуару Людмили Зикіної. Одного разу вони купили гусака; розклали на подвір'ї вогнище й засмажили гусака просто з пір’ям. Сусіди дивились на них, як на божевільних.