Ще більше почав діставати ляпасів Владислав Гармаш в університеті, де ніякі суспільні навантаження не могли замінити того, чого в нього не було: таланту. Він посідав багато всяких посад — і все це були немовби протези: протез обличчя, усміхненого, компанійського, свій хлопець в дошку, усмішка привітна з затверділого алебастру, скляні очі й штучний ніс; протез душі — широкої, відкритої, бо Владик зрозумів, що шкільні методи тут себе не виправдовують; він народжував і виховував себе знову, й душа його стала, як складаний ніж: сталеві леза всередині, а зовні — ніжний мінливий перламутр.
І коли зустрів Валентину, він був ніжний і перламутровий, глибокий і складний, блискучий і добрий, дотепний і, якщо цього вимагали обставини, меланхолійний. Чи кохав він її? Так. Чи кохала вона його? Так. Чи було їм добре вдвох? Так. Чи не розуміли вони одне одного? Так. Чи було їм спочатку байдуже, що вони не розуміють одне одного? Так. І кілька перших років їхнього подружнього життя на всі питання можна було давати стверджувальну й безтурботну відповідь: так, так, так.
Вона відчинила двері. Він ступив у кімнату, коло дверей обережно поставив валізку. Він був у цій кімнаті лише один раз, коли вони розмінювали квартиру. Вона запалила велике світло, хоч ще не сутеніло. Він довго витирав черевики, потім став, мнучи в руках шапку.
— Зніми пальто, — сказала вона.
Тільки тоді він скинув пальто,
— Сідай.
Він сів на стілець, коло столу. Вона нервово жбурнула свою шубку на тахту, хотіла було зняти при ньому чобітки-козачки, та передумала: наче було щось у цьому інтимне, таке, чого при ньому не варто було робити.
— Їсти хочеш?
— Хочу, — сказав він.
— Тільки в мене хліба немає.
— Нічого.
— Як тобі працюється?
— Я переходжу на нову роботу,
— На яку?
— Зовсім нову. Відповідальну.
«Навіщо я його питаю, — подумала вона. — Хіба мене це зараз цікавить? Яку нову відповідальну роботу може знайти собі пересічний журналіст? Журнал товариства сліпих? Нову редакцію, нові столи, заляпані чорнилами, нову метушню й нових друзів, які з кожного приводу і без приводу ходять у винний магазин, де оповідають брехливі історії про жінок».
Вона підійшла до холодильника.
Владислав устав, наблизився до неї й зняв окуляри.
«Невже збирається цілувати», — з огидою подумала вона. Та потім побачила, що він плаче. Він пучками витирав очі, а сльози бігли по щоках, затікаючи в кутики рота. Він став на коліна перед нею.
— Валю…
— Встань, — сказала вона злякано. Ніколи таким вона його не бачила. Огиду й жаль почувала вона. — Встань… прошу тебе…
Він цілував їй руки, плакав, потім підвівся, сів на стілець, прикрив обличчя руками. Плечі його здригались:
— Тільки ти… тільки ти… — твердив він, схлипуючи. — Без тебе не можу. Не можу. Ні з ким не можу. Не хочу. Все не так. Я винен. Винен. У всьому. Пробач, мені. Пробач.
Він, нарешті, повернувся до неї обличчям.
— Тільки зараз я зрозумів, — сказав рівним голосом, наче й не плакав — тверезим, рівним голосом, — тільки зараз я зрозумів, що найбільше й найкраще, що можу я мати в цьому житті, це ти.
— Тільки не треба гучних слів, — сказала вона.
— Можеш мені не вірити. Навіть більше — не вір мені. Надто багато я брехав тобі. Але зараз я кажу правду. Я зрозумів один страшний закон життя. В цьому світі людина самотня. Вона природою приречена на самотність. І якщо людина має двоє, троє близьких їй людей, то й це багато. Це найчастіше батько, мати… ну, може, брат. Інколи друг. І все. Це страшно. Розумієш? Це страшно! А я завжди був сам. Усе життя. Сам, сам, сам! Завжди сам. Розумієш? Батьки чужі. Нічого спільного я не мав із ними. І от з'явилась єдина в світі людина, яка любила мене, яка терпляче зносила мої вибрики, виконувала всі мої забаганки, для якої я був найголовнішим на землі — незважаючи ні на що. Адже ти знала, що я поганенький журналіст. Ти ж розуміла. Скажи — знала? Знала?