— Тоді мене це не цікавило.
— Тебе це не цікавило. І в цьому було моє щастя. Ти просто любила мене. А я на все це наплював. І тільки тепер зрозумів це. Благаю тебе — пробач. Прошу, благаю. Мені страшно. Без тебе я загину. Пробував забутись… пішов по якихось бабах… думав — подумаєш, велике щастя. Чи мало на землі жінок. І нічого не вийшло. Лежу поруч із нею, а згадую тебе. Я прошу тебе — давай помиримось.
— Ні, — сказала Валентина.
— Не поспішай! — вигукнув він, і вона подумала, що все це нагадує їй давно бачену мелодраму. Потім вона подумала, що, мабуть, життя багато в чому скидається на мелодраму.
— Не поспішай, не кажи «ні». Я розумію — я тебе образив… Мій батько… він подонок… ми нічого з ними не матимемо спільного. Я завинив перед тобою. Мені треба було одразу послати моїх батьків до біса…
Треба було послати. Чого ж ти не послав, мій милий? Чого ти не послав того худого чоловіка в шкіряному плащі, людину з обличчям Великого Інквізитора, котрий вже ніде не працював і не знав, куди дівати свою диявольску енергію. Великий Інквізитор на пенсії, на заслуженому відпочинку. В цих людей вузькі очі. Як я одразу не помітила, що в них вузькі очі? І у Владислава теж батькові очі. Як я одразу не помітила цього? Коли він постаріє, він зовсім стане схожим на свого батька, і я не зможу з ним жити, бо він щохвилини нагадуватиме мені свого таточка. І коли він наближатиметься до мене, мені здаватиметься, що то його батько наближається, як того літнього вечора, коли ми залишилися з ним самі в квартирі. Старий кавалерійський кінь, як він казав про себе. Кінь. Він ніколи на коні не їздив, цей старий вогнепоклонник. А ноги криві в нього від рахіту, а не від коня. Я дала йому по морді, — потім довго боліла рука, а світла він так і не запалив і тінню кружляв по квартирі. А коли я сказала Владикові про його дорогого таточка, він тільки засміявся, наче йшлось про дотепний жарт, і сказав: «Ого. Ти дивись. А батько ще нічого. Справжній мужчина. Не надавай цьому значення. Він пожартував». Так, вони дуже любили жартувати. Це родина жартівників. І він, і його батько, й мати, яка ненавиділа мене й ревнувала до батька. В їхньому домі панувала атмосфера жартів. І коли я прибирала квартиру й знайшла той зошит, це теж був жарт.
Авжеж. То був жарт.
То був один із найдосконаліших жартів Гармаша-батька. Після тої історії він принишк, і лише в його вузьких очах читала вона свій вирок. Він засудив її на страту. На повільне, крок за кроком, міліметр за міліметром, слово за словом, клітина за клітиною духовне винищення. І от, якось прибираючи квартиру, вона випадково натрапила на звичайний загальний зошит. Із зошита випала на підлогу фотографія. Її фотографія. Здивована, вона розгорнула зошит і мало не зомліла. То був щоденник її життя, заведений Гармашем-татечком. Він збирав компрометуючі матеріали про неї. Він стежив за нею, збирав інформацію про її друзів — із ким вона зустрічається, хто до неї дзвонить, хто може бути її коханцем. Усе, що вона казала, було акуратно записано в щоденнику, який вівся день за днем. До щоденника було прилучено кілька її фотографій — вона в колі університетських друзів, вона в редакції, вона з хлопцями з радіокомітету під час одного з відряджень у село.
І коли невдовзі після того, під час чергового нічного приступу ревнощів, Владислав, який став хворобливо підозріливим, ударив її, вона сказала: «Ти фашист. Ти і твій батько — фашисти. Вам би в концтаборі наглядачами бути. Щастя, що держава вас тримає в руках і що ви писнути не можете. Дай вам волю, ви б себе показали». І пішла від нього. Потім повернулась. Потім знову пішла. Вона тоді ще любила його. Ще залишалась та велика інерція кохання, та звичка, та оболонка, той стереотип поведінки, що штовхає людей в обійми одне одного. Кохання на згарищі.
— Ні, — сказала вона. — Я тебе не люблю. В Києві тобі нема чого робити. Можеш повертатись до Риги.
— Рига, Рига, — сказав він із ненавистю (перламутр кудись подівся, й виблиснуло добре приховане лезо). — Я не можу бути в Ризі без тебе… Не можу без Києва і без тебе. Якби ти знала, як важко мені в тій Ризі.
«Він не змінився. Він став ще небезпечнішим, — подумала Валя. — Він ненавидить усе. В нього рак душі. Він випльовує з себе метастази, й це дуже небезпечно. Він може заразити тих, хто стоїть поруч. Я не залишу його в цій кімнаті. Після нього треба робити дезінфекцію».
Подзвонили в її дзвоник.
Вона відчинила двері.
Це був Костюк.
— Пробач, — сказав він, — у мене сьогодні дві операції. Я не встиг попередити. Хотів тебе бачити…