— У мене сидить мій колишній чоловік, — сказала вона.
— Мені піти?
— Якщо хочеш — зайди.
— Гаразд, — він ступив у квартиру.
Гармаш розгублено підвівся, побачивши незнайому людину, яка владно увійшла в цю кімнату. «Ось воно що», — подумав Гармаш і тільки тепер зрозумів, що дарма він приїхав у Київ. Досі він вірив, що все вдасться владнати.
— Знайомся, — голосно, надто голосно мовила Валентина. — Це мій колишній чоловік Владислав Трохимович Гармаш, журналіст. Він приїхав із Риги на один день.
— Костюк, — вклонився Андрій, не скидаючи кепки.
Потім, не чекаючи дозволу, Костюк скинув куртку та кепку і, як завжди, підійшов погрітись до грубки.
— Що там у вас у Ризі? — спитав.
— Нічого. Холодно.
— Слухайте, — спитав Костюк, — а що означає той пам'ятник у центрі міста: жінка, обернена лицем до моря. А внизу якісь солдати.
— Не знаю, — байдуже відповів Гармаш.
— Здається, пам'ятник свободи, — сказала Валя. Вона накривала на стіл.
Гармаш подивився на руки Костюка, й знайоме відчуття підкотилося до горла: те саме відчуття він переживав, коди грав на роялі Стефан Брилль. Він глянув на свої пальці — короткі пальці, широку міщанську долоню, і йому знову схотілося заплакати — заплакати безнадійно-гірко, як на власному похороні. Він пригадав, як відштовхував від піаніно хлопців, які грали трохи гірше за нього, як поспішав сісти за клавіатуру, аби себе показати, як вважав він себе за найкращого піаніста чортзна-чого — двору, району чи континенту? — і як підійшов у. актовому залі до Стефана Брилля, щоб і його відштовхнути, самому сісти, але щось зупинило його — ні, не погляд Стефана, бо той зовсім на нього не дивився, наче Гармаш не існував, не погляд, а музика. Він зрозумів, що зі своїми короткими, мов цурпаки, пальцями він може грати лише бравурні марші Кексгольмського, її імператорської величності, лейб-гвардії полку. Навіть порядне буги-вуги, де потрібна особлива техніка гри лівою рукою, він не зможе зіграти як належить.
Вони сіли втрьох за стіл — без хліба, без вина.
У Гармаша, щоправда, у валізі був ризький бальзам, та Гармаш вирішив його не витягати. З якої радості пити?
— Пам'ятаєш, Валюшо, як були ми в Ялті і як пили кумис? Грошей у нас тоді не було, — пояснив він Костюкові, — то ми взялись до кумису. І випивка й закуска одразу, А потім я влаштувався в маленькому ресторанчику, грав у джазі.
Так, вона пам'ятає. Бо то були їхні найкращі часи. Вона їх не зможе викреслити з пам'яті, хоч би й хотіла. Гармаш подивився на годинник.
— Я піду, — сказав він.
— Куди ти підеш? — спитала Валя. — Адже поїзд вранці.
— Може, сяду на якийсь прохідний.
— Як хочеш.
— Якщо вам треба переночувати, можете в мене, — запропонував Костюк. — У мене вільна квартира.
— Дякую, — зрадів Гармаш, — якщо я вам не заважатиму… Я охоче.
— Будь ласка, прошу.
Костюк теж встав із-за столу.
— Я тобі подзвоню, — сказав Валентині.
Гармаш став навколішки перед валізкою, понишпорив там, витяг із валізки якийсь грубий пакет, загорнутий в газету.
— Це тобі, — й подав Валі.
Вона зазирнула в пакет. То були її старі листи до нього. Колись вони щодня писали листи один одному. Зустрічались і обмінювались листами. «Нарешті, — полегшено зітхнула вона. — Я спалю їх одразу, як вийде він із кімнати. Не читаючи».
— Прощай, — сказав Гармаш, повільно застібаючи ґудзики на пальті.
— На все добре.
Він завагався на якусь мить, потім підійшов і швидко поцілував її в нерухомі холодні губи.
Вони пішли з Костюком пішки по бульвару Шевченка. Віяв крижаний вітер — Костюку пригадався вокзал у Ризі. Вони миролюбно, майже по-приятельському балакали про чемпіонат світу з хокею й про шанси нашої збірної. Коли вже звернули на вулицю Комінтерну й наблизились до рогу вулиці Вєтрова, Гармаш спитав:
— Ви часом не євангеліст?
— Ні, — спокійно сказав Костюк. — А що, схожий?
— Не зовсім. Але добрий. До побачення.
— Ночувати не будете?
— Ні, знаєте, — криво посміхнувся Гармаш. — А то ще вб'ю вас уночі на грунті ревнощів.
— А ви вмієте вбивати? — спитав Костюк.
— На жаль, ні, — відповів Гармаш і подався собі туди, де сяяв вогнями київський вокзал.
Йшов він легко, наче скинув із себе важкий тягар.
Костюк повернув ліворуч — у свою темну, в снігових заметах вуличку. Подумав, що цей тип дуже схожий на майора Софронова.
Наблизився до дверей під'їзду, постояв, покурив, а потім знову пішов на Пушкінську вулицю, до Валентини.