— Я не розумію, що за шум, що за гам учинився? — (Професор Полтавець любив показати, що він людина з народу; випиваючи на святах, коли збиралася в клубі вся його клініка, любив співати з санітарками пісню «Посіяла огірочки»). — Навіщо нам займатись нуковою фантастикою? У нас ще від апендициту люди вмирають, а ми серце пересаджувати…
— Хто вам винен, що у вас від апендициту вмирають? — сказав Костюк. — 3 вашим післяопераційним доглядом у вас і від бородавок умиратимуть.
— Я вас не перебивав, — сердито буркнув Полтавець. — Якщо мене перебиватимуть, Дмитре Васильовичу, я піду.
— Це буде велика втрата для світової хірургії, — тихо сказав Голуб.
— Прошу вас, професоре Полтавець, — сказав Стоянов,
— Я хочу, Дмитре Васильовичу, у вашій присутності заявити протест. Це неподобство! В нашій клініці скоротили кілька посад обслуговуючого персоналу… Хворі лежать по коридорах і в санпропускнику, а будівництво нового корпусу ще не починалось. Ви все йому даєте! — Він тицьнув пальцем у бік Костюка. — Кошти та обладнання, міжнародну показуху розвели… Тільки й чуєш — грудна хірургія, операції на серці, статті, іноземні делегації. А між іншим, хірургія тримається не на серці, а, якщо хочете знати, на банальних апендицитах. Замість однієї пересадки серця давайте зробимо краще сто резекцій шлунка. Так, щоб хворі не вмирали.
— Значить — ви проти пересадки?
— Хто вам сказав, що я проти? — обурився Полтавець. — Якщо це не пов'язано з додатковими коштами, — хай робить. Мені яке діло. Я вас прошу, Дмитре Васильовичу, вирішити питання про будівництво нового корпусу й переглянути штатний розклад. У мене все.
Він, відсапуючись, сів. Потім повернувся до Голуба:
— Боря, ти кого там підначував?
— Це я Мовчана.
— Гляди мені, — сказав Полтавець. Він був добродушним дядьком,
Прийшла черга до Нонни Михайлівни Грай-Городецької, Ця худа жінка, що безперестанно курила цигарки, сиділа, накинувши на плечі каракулеву шубу. В неї були тонкі риси колись вродливого обличчя, — в молодості казали їй, що схожа вона на Любов Орлову; чи була правда в цьому, чи ні — їй подобалось це порівняння. Все своє життя Нонна Михайлівна провела в специфічному чоловічому товаристві — серед слідчих, прокурорів, працівників міліції; трималась вона з таким холодним аристократизмом, з такою неприступністю, що їм і на думку не спадало сказати в її присутності якісь непристойності або оповідати анекдоти. Навіть рецидивісти, яких приводили їй на експертизу, трималися скромно, без звичайних своїх блатних баляндрасів. Тільки погляд підкачав у Нонни Михайлівни? — був наче відчужений, водянистий, — може, через те, що її очі бачили надто багато трупів.
Нонна Михайлівна востаннє затяглась, погасила цигарку, поправила шубу на плечах.
— Одного разу я читала лекцію слідчим, — сказала вона, ні на кого, власне, не дивлячись. — Вони проходили у нас на кафедрі курс судової медицини. Хтось подав мені записку: яка смерть, на мою думку, найлегша. І я, тоді ще молода дурепа, сказала: смерть через повішення…
Смерть через повішення була спеціальністю Грай-Городецькоі. Цій темі були присвячені її кандидатська і докторська дисертації.
— І що ви думаєте? Наступного дня один із моїх слухачів повісився. Повірив мені. А через кілька років японський дослідник Куніхаро провів серію експериментів на собі й довів, що, мабуть, немає жахливішої й повільнішої смерті, ніж ця.
Шуба в Нонни Михайлівни сповзала з плечей, вона нервово її притримувала.
— Я хочу цим сказати, що природа часто насміхається з нас, коли ми, не пізнавши всіх її таємниць, намагаємось безапеляційно вирішувати вічні питання життя й смерті, і от тепер ми стоїмо перед найскладнішим філософським питанням: що таке смерть? Андрій Петрович, як видно з цієї доповідної записки, поводиться так, наче таке питання для нього не існує. Він припускається великої помилки. Я, наприклад, можу з точністю до півгодини сказати, коли людина померла… Якщо переді мною труп. Це моя професія. Але я не можу визначити момент смерті, не беруся за це… коли бачу людину, яка тільки-но переступає фатальний рубіж. Скажіть, Андрію Петровичу, яку ознаку смерті ви вважаєте за провідну? Коли, на вашу думку, можна виймати в людини серце й пересаджувати його іншій людині?
Її погляд був далеко, наче вона запитувала не Костюка, а саму себе.