— Даню, — сказав пошепки Голуб. — Ти уявляєш, скільки «кадилаків» можна купити?
— Нема ніякої гарантії, що дехто з західних лікарів не почне зловживати пересадкою, — сказав Стоянов.
— При чому тут ми? Ми ж не будемо зловживати, — кинув Костюк.
— Ми — безперечно ні, — глянув на Костюка Стоянов. — Але ви знаєте, що таке обиватель. Він подібний — і на Заході, і в нас. Що скаже обиватель, коли випливуть якісь темні справи, пов'язані з трансплантацією? Треба проводити операцію так, щоб виключити будь-яку можливість звинувачень у тому, що ми зробили щось незаконне. Тому я повністю підтримую пропозицію Нонни Михайлівни. Тільки об'єктивна, незацікавлена комісія має встановити момент смерті донора. Повна добровільність із боку того, хто йде на пересадку. Згода родичів на взяття серця в донора. Згода прокуратури на операцію. Суворе дотримання всіх формальностей. І головне — ретельна підготовка до самої операції. Підготовка післяопераційної палати. Трохи грошей вам підкинемо. Але небагато. Он бачите, що кажуть про вашу клініку? — він глянув на професора Полтавця. — Ну що ж, товариші. Ніяких запитань нема? Засідання оголошую закритим. Всі можуть іти, професора Костюка прошу залишитись.
Вони зосталися вдвох. Стоянов усміхнувся:
— Будете мене лаяти?
— Що ви, — заперечив Костюк. — Це максимум того, на що я сподівався. Я задоволений.
— Я хочу вам сказати, — повільно мовив Стоянов, — що даремно ви пригадали ту історію Майзелю й Грай-Городецькій.
Костюку стало незручно, бо він і сам уже шкодував, що зачепив минуле, про яке треба було або мовчати, або говорити не так і не в цьому кабінеті. Він подивився на білосніжні манжети й загорілі руки Стоянова. Той завжди одягався з вишуканою елегантністю — Костюкові це подобалось. Темно-синій костюм і темно-червона смугаста краватка. Коли в 1923 році в кімнату Стоянових почали стукати жандарми, вони з братом вискочили з другого поверху в сад. Дмитро був ще зовсім молодий. Брат гукнув йому, аби біг він у гори. Брат вискочив на вулицю, думаючи, що там він чкурне в якусь одчинену хвіртку, сховається, а потім теж подасться в гори. Але вузька вуличка була порожня, вимерла, й всі двері й хвіртка позачинювані. Мертва вуличка. З-за фіранок визирали налякані фізіономії. Ніхто не відчинив двері. Гримаючи чобітьми, бігли за Іваном жандарми. Й коли побачили, що він може втекти, бо ось-ось почнеться великий сад, а там і гори — зелені й безтурботні, як на рекламних проспектах, вони вистрелили йому в спину. А Дмитро Стоянов перейшов кордон і опинився в Радянському Союзі.
— Скажіть, — допитливо глянув Стоянов на Костюка, — як би ви подивились на те, якщо на базі вашої клініки було б організовано інститут трансплантації. Пересадка серця — це те, що лежить на поверхні. А сама проблема набагато ширша й складніша.
— Це не фантастика?
— Поки що так… Але… хто знає.
— Я б вважав, що мені здорово пощастило в житті.
— От і добре. Здається, все?
Костюку дуже близькою стала ця людина з пошрамованим обличчям. Він міцно потис руку Стоянову.
— Спасибі. Велике спасибі.
— Нема за що. Тільки не поспішайте. Сім разів відміряйте, а один — відріжте, — сказав Стоянов.