— Гаразд.
Весна, подумав Костюк, вийшовши на двір. Подзьобано краплями сніг під карнизами, і вже не сутеніє так швидко, з Дніпра повзуть тумани, й граніт урядових будинків на Печерську вкривається сірою росяною поволокою; тане зима, щось і в мені тане, подумав Костюк. Як там Валя?
За міністерським подвір'ям чекала вся його гвардія: Даня, Боря Голуб, Собінов та Софія Абрамівна. Костюку ще тепліше стало на серці.
— Ну що там? — спитав Микола Іванович. Він був певен, що в неофіційній розмові Стоянов висловиться проти проведення пересадки. Офіційно заборонити не зважився, а неофіційно…
— Все гаразд, — сказав Костюк. — Нам дають зелене світло. Ви були на швидкій допомозі?
— Ще ні.
— Тоді завтра ж зв'яжіться. Починаємо готуватись.
— Як вам подобається Майзель? Негідник. Статейками думає нас залякати, — сказав Даня, погладжуючи вуса. — Як я йому врізав?
— Ми з тобою ще поговоримо, — недобро мовив Костюк,
— Найпорядніша людина — Нечай, — сказав Голуб. — Чули, як від нього несло? По-моєму, це був французький коньяк «Наполеон-Курвуазье». Хотілося закусити. Але старий — хлопець що треба.
— Даремно ви так накинулись на Полтавця, — сказала Софія Абрамівна Костюку. — Він робив операцію братові мого чоловіка — блискуче. П'ять років — ніяких рецидивів.
— Він мене вигнав з екзамену по хірургії, — сказав Голуб. — А виганяв він класично: жбурляв із вікна на вулицю залікову книжку. А потім, коли я перездавав, ми з ним тріпались на всякі теми. Він непоганий дід.
— Так, — підтвердила Софія Абрамівна.
Боря Голуб і Софія Абрамівна пішли на трамвай, Микола Іванович повернувся в Міністерство — втрясати справу з ремонтом, а Костюк із Данею Мовчаном прогулювались навпроти колишнього царського палацу — лазурового барокко; тихий янгол — охоронець міста — пощадив цей палацик Растреллі від воєн, пожеж, руйнувань та сміливих планів перебудови й реконструкції.
— Ну ти ж і сволоч, Даня, — сказав Костюк. — Не чекав від тебе.
— А що таке? — задерикувато спитав Мовчан. — Правильно я йому врізав.
— Пику тобі побити, — зовсім розсердився Костюк.
Скільки він морочився з цим Данею, вважав його своїм найкращим учнем. А зараз подумав, що дуже б не хотів, аби клініка коли-небудь потрапила до Данилових рук, як настане час Костюку піти.
— Чому ти високими словами кидаєшся? Яке свято? Ти що — хочеш зробити показушно-ювілейну пересадку? Навіщо ти Майзелю шив діло?
— Чого ви надаєте значення якимось словам? — безтурботно сказав Даня.
— Вигнав би я тебе к бісу, — сказав Костюк. — Але руки в тебе хороші. У тебе взагалі щось є за душею?
— А де цей орган розташований?
— Хочеш сховатися за спину всіх? Знаєш, милий… Людина, яка думає одне, говорить друге, а робить третє, — знаєш, як називається?
— Дипломат, — сказав Мовчан. Він змерз, і його дратувала ця розмова. Наче якийсь ґедзь укусив сьогодні Костюка. Даня хотів зробити якнайкраще, а шеф, бачиш, казиться. Що з ним?
— Ні, мій милий, така людина називається зрадником. Я їх надивився на своєму віку. І я не хочу, щоб ти був зрадником.
— Пробачте, — буркнув Мовчан. Він вирішив не заводитися з Костюком. Навіщо? Зчинив через кілька слів таку веремію… Гострий приступ принциповості. «Ворогів треба знищувати, — подумав Даня. — Всіма можливими засобами. А Майзель ворог. Він може зіпсувати нам усю справу».
— Може, підемо в «Дніпро»? — спитав примирливим тоном Данило. — Сьогодні все ж таки великий день. Вип'ємо з цієї нагоди.
— Я не піду, — сказав Костюк. — У мене діла. Бувай.
Що це з ним, здивовано подивився йому вслід Мовчан. Якийсь він ніби не в собі. А може, в нього з'явилася баба? Йому давно треба завести дівку. Бо на цьому світ стоїть. Це найкраще, що є в світі. Треба комусь подзвонити.
Даня витяг пошарпаного записника й почав переглядати номери телефонів на потаємній сторінці…
А Боря Голуб проводжав Софію Абрамівну, — вони жили майже поруч.
— Знаєте, Борю, — оповідала Софія Абрамівна, — до війни я жила в Харкові. Я харківський медінститут скінчила. І ви знаєте, коли я вперше почула про атомну бомбу?
— Коли?
— В тридцять третьому році.
— Що? Президент Рузвельт почув у сороковому…
— В тридцять третьому, — сказала Софія Абрамівна. — Мій чоловік товаришував із хлопцями з фізико-технічного інституту. Як зараз пам'ятаю: були ми за містом, пікнік, зібралось багато народу, і був із нами академік Ландау. Тільки він тоді ще не був академіком, молодий був. І він сказав, що людство незабаром створить найпотужнішу зброю. Коли буде розщеплено атом. І тоді почнеться новий історичний етап у розвитку людства.