Тої ночі він заприсягнув — почати нове життя, як виживе. Тої ж ночі склав коротенький план нового життя.
§ 1. Вбити Льолю — свою вірну, кохану дружину. Якщо не вбити, то піти принаймні геть від неї, побивши перед цим їй морду за всі знущання, що зазнав од неї.
§ 2. Піти куди треба й визнати себе винним у дезертирстві і понести, якщо треба буде, заслужене покарання (тим більше, що Президія Верховної Ради СРСР оголосила амністію для осіб, що скоїли аналогічні злочини, — Павло Никанорович сам читав про якогось вовкулаку, що просидів двадцять років у схроні і вийшов звідти тільки після амністії, вже готовеньким живим мерцем).
§ 3. Кинути свою роботу — нікому не потрібну й безглузду — і податися кудись далеко, може, до Сибіру, де влаштуватися в їдальні, або пекарні, або на кондитерській фабриці, згадати стару свою професію й радувати людей вигадливими кондвиробами — оздоблювати святкові та весільні торти кремовими вензелями.
§ 4. Впасти на коліна перед дочками своїми — Юлічкою та Нікою — й просити в них прощення за нікчемне своє існування.
§ 5. Витравити, вирізати ганебний напис на грудях — «Не тронь его, оно разбито», — і піти після цього на загальний пляж, не боячись нікого, сміливо дивлячись усім в обличчя.
§ 6. Зробити щось добре людям, щоб згадували вони Павла Никаноровича Рязанцева, коли помре, щоб не розбивали молотками його мармурове лице на кладовищенському пам'ятнику.
Від величі того рішення, яке прийняв, його охопило превелике хвилювання.
Все вирішиться вранці, під час обходу.
Добром і лагідністю сповнилось його серце, й тепер навіть Курінний не дратував Павла Никаноровича, ні цей брехун жалюгідний Дахно, ні злий і мовчазний Максимов — до всіх почував ніжність, і лежав тихо, і знав, що він-таки справжня людина.
Все вирішиться вранці.
Тої ночі не спав і Максимов. Спочатку хотів гримнути на Дахна й Курінного, коли почув їхню балачку, та передумав. Лежав на правому боці, обличчям до стіни (це єдине, що йому, лишилось, — правий бік; інакше починалися задишка й біль у серці), слухав, як плаче Дахно. Максимов зневажав такого роду людей — галасливих базік, храбрунів, які плачуть, коли життя їх скручує; пригадався йому один гравець, якого взяли в їхню команду: і грав добре, і язикатий був — не доведи господи, а як ударили його по ногах, як підбіг до нього Максимов, як підставив йому плече й почав витягати з поля, то побачив, що в того мокре від сліз обличчя. Гидко стало Максимову; гравець той невдовзі пішов із їхньої команди, не витримав. Такі не витримують.
Лежав і думав про тих хлопців, які не знають його прізвища, які, може, навіть і не чули про нього і які грають набагато краще за нього, Максимова. Треба казати правду, думав він. Нема чого обманювати себе й інших. Вони грають набагато краще, ніж усі знаменитості нашого часу. И коли дехто з нас, старих, намагається створити міф про наше покоління, про наші спортивні подвиги, про наше вміння атакувати й про наших геніальних воротарів — тому треба плюнути в морду, бо ці хлопці, народжені на початку війни або вже й по війні, — вони грають краще. Шкода, що футбол не можна зміряти в сантиметрах чи секундах, як легку атлетику, подумав Максимов. Тоді б ніхто не смів брехати, вихваляючи своє покоління. Зараз я б не пройшов пересічного захисника, а якби й пройшов, то стоппер одразу забрав би м'яч; ми нічого подібного не знали; ми не знали виснажливого, вбивчого темпу від першої хвилини до останньої, ми не знали підступних пасів урозріз, за спину захисників, не не знали такого диявольського нервового навантаження, яке випало на плечі цих хлопців, не знали такого небезпечного спалаху пристрастей на стадіоні й поза стадіоном, не знали нічних стотисячних стадіонів, сліпучих прожекторів, пострілів із ракетниць, палаючих факелів.