Я передчасно народився, подумав Максимов. Треба було мені з'явитися на світ разом із цими хлопцями, — й тоді б ми подивилися, чи здатен я на щось. І тоді б від мене теж щось залишилося — хоча б кінострічка або відеомагнітофонний запис, а не нерухомі фотографії, на яких зображені простуваті дядьки (чомусь ми виглядали такими дорослими й поважними), у мішкуватих довгих трусах та бавовняно-паперових футболках. Шерстяними нас тоді не балували. Ось чому про нас можна створювати міфи: ми — як оперні співаки XIX століття, голоси яких умерли разом із ними, не дійшли до нашого часу. Наші голи вмирають разом із нами.
Я несправедливий до свого покоління, подумав згодом Максимов. Ми зробили все, що могли, а ті хлопці, що лишилися на Сирці, навіть більше. Наші голи теж щось значили, і Трусевич стояв на воротах не гірше теперішніх. Він брав низові м'ячі краще за Рудакова. Зрештою, голи цих сьогоднішніх хлопців теж колись помруть разом із ними, голи не вічні, голам не поставиш пам'ятник. Він навіть усміхнувся від цієї думки: а може, треба поставити пам'ятник, голу? Хоча б голу, забитому в ворота німецької команди під дулами кулеметів.
Тепер, коли Максимов задихався від найменшого руху, він усе частіше й частіше уявляв себе в русі — як біжить по полю, як вихором вривається в штрафний майданчик і як захисники намагаються відтрутити його від м'яча. Й дивна річ — у такі хвилини Максимов із подивом помічав, що інколи уявляє себе сучасним гравцем — таким, як ці хлопці народження 1942–1947 років. І продирався він крізь сучасний захист, і вже був не правим інсайдом, а одним із двох центрофорвардів таранного типу, за якими полюють по два захисники. І коли ввижалось йому, що перед ним м'яч — не жовтий чи червоний, якими грали колись вони, а білий, з чорними п'ятигранниками, — він судорожно ворушив стопою, аби вдарити той неіснуючий м'яч на тому неіснуючому полі.
Максимов намагався не думати про свого сина Ігоря, бо коли думав про всю цю історію, нестерпно починало боліти серце.
Вранці усіх охопив урочисто-тривожний настрій. Невиспані, з зім'ятими обличчями, лежали вони, дивлячись, як наводять лад санітарки, як забігали сестри, і Божена Йосипівна вже двічі прибігала в палату — щось розпитувала Курінного й записувала і ще раз слухала серце Максимова.
Костюк робив сьогодні обхід усієї клініки.
Хворих не випускали в коридори, аби всі були на місцях і не тинялись по клініці.
Ваня Дахно встиг десь дістати ранкову газету й тепер уголос читав її, а вся палата слухала.
— «Відвідувачі універмагу «Україна» були приємно здивовані, — читав Дахно. — На першому поверсі вони побачили фотоавтомат. Людина заходить до спеціальної кабіни, кидає у проріз 35 копійок, обирає фон, на якому бажає сфотографуватись…»
— Як то — обирає фон? — спитав Максимов.
— Мабуть, дірки такі, куди голову вставляють, — пояснив Курінний. — У нас до війни в райцентрі була така фотографія.
— Не перебивайте, — сказав Рязанцев. — Читайте далі.
— У нас в концтаборі була така кабіна, ніби для фотографування, — сказав Максимов. — Як хто ставав, вони стріляли в потилицю.
— «Клієнтові лишається натиснути кнопку, й рівно через три хвилини в отворі з'являються чотири знімки розміром 6 на 4 сантиметри. Протягом дня автомат може обслужити понад 250 чоловік», — закінчив замітку Дахно.
— Скільки ж то грошей можна заробити? — міркував уголос Курінний.
— Тридцять п'ять на двісті п'ятдесят… буде вісімдесят сім рублів п'ятдесят копійок за день, — сказав Рязанцев. — За місяць це буде дві тисячі шістсот десять рублів.
— Ого, — зітхнув Курінний. — За три місяці можна «Волгу» купити. У мене є родич у Черкасах. Фотограф. Теж непогано заробляє. Їздить по селах і робить бабам фотографії чоловіків та синів, що на війні загинули. У кого є старе фото — перезнімає. А в кого нема — показує їм кілька фотографій. Вони вибирають — на кого схожий.
З тої фотографії він і робить портрет. Лупить за нього по три рублі. Живе добре. Дім, машина.
— Це спекулянт, — сказав Рязанцев. — Нема на нього ОБХСС. Таких треба притягати до відповідальності.
— Чого до відповідальності? — миролюбно спитав Курінний. — Люди самі просять його, не мають до нього претензій. А дівчатам він які гарні портрети робить! Яку схочуть зачіску — він таку й малює. Мені казав: давай, каже, Максиме, я тобі чуприну домалюю, побачиш, як буде.