О п'ятій годині Костюк мав виступити на районному вечорі, присвяченому Міжнародному жіночому дню: дзвонили з райкому, просили виступити. Вони умовилися з Валентиною, що вона прийде на цей вечір.
Він знову зітхнув. Бачив її не так часто, як хотілося б, із Сергієм теж бачився зрідка — хлопець живе своїм життям; якісь друзі ходять до нього, дівчата, влаштовують танцюльки, а хто вони — невідомо.
У кабінет несміливо зазирнула Божена Йосипівна.
— Андрію Петровичу, пробачте. З вами хоче поговорити Максимов із сьомої палати.
— Зараз.
У палаті нікого, крім Максимова, не було. Курінний пішов дзвонити в районне відділення міліції до Мишка, щоб той організував із колгоспу машину, Рязанцев отримував довідки, а Дахно десь заливав медсестрі Кірі про свої любовні пригоди в Італії.
— Я хочу сказати вам кілька слів, — похмуро мовив Максимов.
— Кажіть.
— Будемо говорити відверто. Не люблю я всяких антимоній. Я знаю, що скоро зіграю в ящик. З чотирма інфарктами довго не протягнеш.
Костюк промовчав.
— Але мені ось так треба прожити хоч три місяці, — провів Максимов по горлу рукою. — І я прошу: подаруйте мені ці три місяці. Зробіть що завгодно: пластмасове серце чи мотор від мотоцикла вставте — аби воно билося. Більше я не прошу. Тільки три місяці.
— Навіщо вам саме три місяці?
Нікого в палаті, крім Максимова й Костюка, не було. Сонлива тиша стояла в клініці (сьогодні був неопераційний день). Ніхто не бігав за Костюком, не тицяв на підпис якісь папірці. Ніхто сьогодні не помер уночі, й ніхто наче не збирався цього робити вдень, а навпаки — Костюк дозволив повиписувати багатьох із клініки, бо хотіли на свято бути дома й не було чого лежати їм у клініці, нудитись. Це гарний день, коли нічого не відбувається в клініці.