День без надзвичайних подій.
— Бачите, — сказав Максимов. — Справа в тому, що я спортсмен. Професійний спортсмен. Все життя грав у футбол.
— Знаю, — сказав Костюк. — Я бачив вас і до війни, й коли ви грали з німецькою командою.
— Ви були в сорок другому в Києві? — здивувався Максимов.
— Був.
— Після війни я перевівся. Серце, як ганчірка. Навіть не міг виступати в команді ветеранів. Став тренером. Середнім тренером — із тих, знаєте, що їздять по обласних містах із поганенькими командами. Собаче життя. Готелі, гуртожитки, хлопці, як правило, до спорту ставляться несерйозно, п'ють. А коли команда починає програвати — хто винен? Тренер. І тренера женуть, як собаку. Ну, а коли почалося це, — він пальцями торкнувся грудей, — то я й зовсім вийшов у тираж. Нема більше Максимова. Є інвалід Максимов, який дивиться матчі по телевізору. Та й то жінка боїться, щоб не вмер під час матчу, бо й таке, кажуть, буває.
— Буває.
— Ну от. Але в мене є син. Ігор Максимов.
— Це ваш син?.. — спитав Костюк. — Стрибун у висоту?..
— Так. Він хоче побити рекорд Брумеля. Він може стати найкращим стрибуном світу. Коли я дивлюсь на нього, згадую себе. В мене теж була стрибучість непогана… Ноги міцні. Через три місяці — першість Європи. Ігор має туди їхати. Він повинен стати чемпіоном. Я не можу зараз померти — розумієте? Не можу. Бо якщо я помру, все полетить шкереберть. Буде порушено режим тренувань, і він програє. Або його зовсім не візьмуть у збірну.
«Від цього не програють першість Європи», — подумав Костюк. Максимов перебільшує значення своєї смерті. Костюк пригадав одного з найкращих молодих футболістів країни, в якого у розпалі сезону помер батько. Вже через кілька днів після похорону хлопець показував блискучу гру.
— З вами питання не вирішене. Тепер ми якраз вами займаємось. Треба ще провести деякі дослідження. Не виключено, що ми запропонуємо вам операцію.
— Я готовий. Хоч сьогодні.
— Дуже складну операцію.
— Я везучий, — сказав Максимов і пригадав концтабір на Сирці. — Проскочу.
— Через кілька днів я вам скажу.
— Дякую. Я знаю, що це за операція.
— Не боїтесь?
— Боюсь. Але вірю, що проскочу. Аби добре серце. Таке, як у мене в молодості.
— Постараємось підібрати добре серце, — всміхнувся Костюк. — Але поки це попередня розмова. Ми будемо радитись.
Зайшовши в кабінет, Костюк витяг із шухляди пляшечку з валокордином. Відкоркував, перевернув догори дном і почав спостерігати, як повільно спадають у склянку з вузького отвору бурі краплини. Додав води й випив, скривившись, цю гіркувато-м'ятну рідину.
…Дню цьому, здавалось, не буде кінця. АШК працював нормально, й Костюк подумав, що хоч один етап підготовки до трансплантації завершено; Боря Голуб був у поганому гуморі, мовчазний і ніяк не зреагував на повідомлення про те, що Курінний відмовився від пересадки. Дисертація розчарувала Костюка, бо принципово нового в ній не було: старенький дідусь, у якого руки тремтіли, як у школяра, вирішив успішно закінчити своє життя з дипломом доктора наук. У цій дисертації було багато поту й мало думок. Це була дисертація, народжена, як сказав би Голуб, під знаком Міцної Сідниці. На засіданні Костюк зустрівся з Майзелем. Вони поздоровкались, як найліпші друзі: так вимагав обов'язковий ритуал засідань вченої ради. Костюк взяв потихеньку в секретарки бюлетень, проголосував «за» (чомусь шкода йому стало цього лякливого дідугана, який все життя просидів у лабораторії, чесно пересіваючи свої стафілококи), віддав бюлетень і пішов собі геть.
Сірий дощовий день на бульварі Шевченка, дощ швидко з'їдає залишки снігу, сірий, з вологим вітром день, чавунна огорожа й гойдливі вершки тополь, багато молоді юрмиться коло світло-жовтого університетського корпусу — славнозвісного будинку колишньої 1-ї класичної гімназії імені імператора Олександра… Передсвяткове збудження відчувається в місті; важкою червоно-фіолетовою барвою наливається колонада головного університетського корпусу; Костюк подумав, що навіть коли помре, то все одно залишиться в цьому місті, бо має право на це, бо тут народився, — саме в цьому місті хоче померти і залишитись тут, серед дерев Шевченкового парку, недалеко від клінік медичного інституту, де минула його молодість, недалеко від свого дому, на якому колись висіла емальована табличка з написом:
Доцент П. Г. Костюк.