— Так, — невпевнено сказала Чуєва.
— Навпроти того магазину поставили лоток. Скляний, модерний. Мало їм магазину. В тому лотку з самого ранку продають горілку й вино на розлив. Я, коли йду на роботу, завжди бачу натовп мужиків, які зрання набираються. Вино продає здоровий парубок. Це чортзна-що таке! Я прошу вас вжити заходів. Позакривайте всі забігайлівки — і це буде найкращий подарунок жінкам. І взагалі — давайте менше виголошувати гарних слів. Й пам'ятаймо слова Леніна, котрий казав, що кращий спосіб зустріти ювілей — сконцентрувати свою увагу на невирішених питаннях. Мій ідеал, як хірурга: ніколи не оперувати жінок. Не бачити хворих жіночих сердець. Давайте допомагати жінці — де можна й чим можна.
Він здивувався, коли почув, як довго й гаряче аплодують йому незнайомі люди в цьому залі. Тут сиділи переважно жінки з навколишніх підприємств, скромно одягнені, з простими обличчями. Була в оплесках і поглядах цих жінок велика доброта. Саме так: доброта, він безпомилково відчув це.
Коли закінчилась урочиста частина, Костюк підійшов до Ярчука. Той замислено одягався, замотуючи горло шерстяним шарфом.
— Ви на мене не ображаєтеся? — спитав Костюк.
— Ні, — сказав той, і вигляд у нього знову був похмурий, і Костюк побачив гіркі зморшки в куточках губ. — Ми говорили про одне й те ж. Тільки різні системи переказу думок.
— Чому українці так люблять гучні слова? — спитав Костюк.
— Кожна мова має свої іманентні закони, які формують світогляд людей… їхні уподобання. Наша мова — це мова людей лагідних, співучих, поетичних. Вона не терпить брутальності й знедуховленого прозаїзму. Так, як не терпить цього наш народ.
— Дивно, — сказав Костюк, — я завжди вважав себе українцем. До речі, а як бути з Шевченком і Стефаником? Чи вважаєте їх за українців?
Богдан Ярчук насмішкувато подивився на Костюка, надягнув берет, звів комір куртки.
— Так, — сказав чемно, — в історичній літературі існує припущення, що вони українці.
— І на тому спасибі, — сказав Костюк. — Якщо буде бажання, приходьте до мене, поговоримо. Тільки подзвоніть заздалегідь.
У фойє його чекала одягнена Валентина. Він торкнувся рукою її мокрого хутра.
— Знаєш, — сказав він, — інколи мені здається, що ти мене кохаєш.
— Тобі тільки здається, — весело відповіла вона.
— Звідки ти взнала, що я хочу піти звідси? Й одяглась?
— Телепатія.
Вони вийшли на вулицю, й Костюк побачив, що на них з цікавістю поглядають люди, які стояли на сходинках перед палацом. На місто впав туман. Навколо автомобільних вогнів утворювалося сяйво.
— Я стаю популярною людиною, — сказав він.
— Так, — підтвердила Валентина, — ще кілька таких промов — і тебе нікуди не запрошуватимуть.
— А що я такого сказав?
— Даремно ти так Ярчука спалив. Він гарний поет. Його промова — як квітка. А ти приставив до неї сірники. Й вона згоріла. Бо вона паперова. Але й за це я тебе кохаю. За те, що ти такий страшний раціоналіст. Кохаю. Дуже кохаю.
Вони трохи відійшли вбік від палацу — туди, де стояв Валентинин «Москвич», — і він поцілував її. Побачив, як здивовано зиркнули на нього якісь молоді хлопці, що бігли до тролейбуса, несучи спортивні сумки, в яких виблискували пляшки з горілкою.
— У тебе очі круглі, — сказав він. — Дуже круглі очі. І ніс бараболею.
— Неправда, — сказала вона. — У мене очі квадратні. А ніс римський. А в правій кишені лежить ключ від дачі. Уявляєш — порожня дача? Що ти робиш на свята?
— Сергій їде на змагання. Я вільний.
«Я вільний, — подумав він. — Я вільний». І від цієї думки йому стало сумно.
Розділ 14
Професор Майзель мешкав на Куренівці, неподалік од станції юних натуралістів. Боря Голуб прокляв усе на світі, поки знайшов той провулочок і обнесену високим парканом професорську садибу. Хто з старих киян не знає прізвища Майзеля? Мабуть, нема такого, бо батько Степана Карловича, старий Карл Майзель, створив у Києві років вісімдесят тому зразкове квітникарство. По всьому місту їздили, розвозячи квіти, фірмові вози з червоними бортами, на яких було виведено каліграфічними літерами стандартний напис: Карл Майзель. Квіти. Karl Meisel. Blumen.