Так, це були квіточки, це були перші квіточки. А коли почалась війна, з'явились ягідки: маленькі зелені ягідки. Степан Карлович пригадує, як зустрів у травні 1917 року на Прорізній свого приятеля Сашка Спиридонова, з яким удосконалювали вони лікарську вправність разом у клініці Образцова. Він не впізнав веселого череваня Сашка: назустріч йому йшла виснажена стара людина, що спиралась на палицю. Спиридонов повернувся з німецького полону. Він розповів Майзелеві, як три місяці сидів у дзеркальній кімнаті, де ледве не збожеволів, дивлячись на свою багаторазово помножену подобизну, як потім кинули його в концтабір, де голодні російські полонені шукали рештки їжі в помийних ямах, і як хтось із конвоїрів, побачивши це, підійшов і вбив одного з них пострілом із гвинтівки, сказавши при цьому: «Я вбив російську свиню, бо якщо людина лізе в помийницю, вона — свиня». І що найстрашніше, розповідав Спиридонов, за всім цим спостерігав лікар — німецький табірний лікар!
І поступово обривались ті тонкі душевні ниті, що зв'язували Майзеля з Німеччиною. Починались роки крові, голоду й висипного тифу; перед його очима вимерло ціле покоління лікарів-земців народження 1860–1870 років, і на плечі Майзеля та його молодих колег лягли нещастя великого народу, роз'єднаного внутрішньою ворожнечею, народу, який стогнав під окупацією чужинецьких військ та власних банд.
Саме в ті літа Степан Карлович остаточно позбувся останніх ілюзій щодо своїх німецьких одноплемінців. Зникла роздвоєність і непевність кенігсберзького періоду. Він на той час уже досить знав ту бундючну великоімперську шовіністичну націю, яка привела в Київ свої війська, щоб сприймати всерйоз жалюгідні запевнення в тому, що німці «приходять як наші приятелі й помічники, щоб допомогти, нам у скрутну хвилину нашого життя, й не мають наміру в будь-чому змінювати наші закони і порядки, обмежувати самостійність і суверенність нашої республіки». Він знав, чого варта самостійність під чобітьми однієї з найбільших армій світу. І тому не міг без гіркої усмішки читати звернення генерал-лейтенанта фон Клаузіса: «Ми йдемо, як товариші, а не як вороги українського народу. Мирні громадяни й селяни, які люблять порядок, можуть бути впевнені, що німецькі солдати допомагатимуть їм». А вже через два тижні, йдучи теплого квітневого дня по Великій Васильківській вулиці, він побачив, як воїни німецької дружньої армії допомагають киянам: по бруківці зі скрипом сунуло шість возів, навантажених сміттям та мотлохом. У вози були впряжені спітнілі бліді люди в цивільному. Кияни. А обіч цієї валки, весело перегукуючись, крокували німецькі конвоїри. Так, народ цей любив чистоту. Потім, ідучи в лікарню, Степан Карлович майже щодня перечитував акуратні оголошення, які розліплювались по всьому місту:
BEKANNTMACHUNG.
Folgende Personen wurden durch das deutsche Feldgericht in Kiew am 18. und 19 Juni 1918 zum Tode verurteilt, weil bei ihnen Waffen vorgefunden wurden:…
Die Urteile sind am 20. Juni 1918 durch Erschiessen vollstrekt worden.
Der Kommandierende General…
(Оголошення. Німецьким Польовим Судом у Києві 18 й 19 червня 1918 року за те, що в них знайдено зброю, засуджені на страту такі особи… Вироки 20 червня виконано. Командуючий генерал…)
Степан Карлович на той час капітально забув німецьку мову. Йому було соромно за своїх співвітчизників. І коли одного разу його вночі зупинив патруль (він ішов на виклик до хворого) й привів у комендатуру, на запитання офіцера про його національне походження, Майзель сказав:
— Українець.
На початку Вітчизняної війни він евакуювався разом із медичним інститутом до Челябінська; й хоч був шанованою людиною, доцентом, консультантом госпіталів, та всі ці роки йому здавалось, що він живе в порожнечі, що йому не вистачає повітря й що він хоче щось сказати, та не може, розтуляє рота — та голосу його не чути. І ще йому здавалось, що його щодня хльостали по щоках — завжди, коли він чув ці ненависні всім слова: німець, Німеччина, німецький. А коли повернувся до Києва, то розказала йому хатня робітниця, котра доглядала їхній дім на Куренівці, що восени сорок першого року під'їхала до їхньої садиби велика чорна легкова машина й ще дві військові машини. І вийшов із машини німецький генерал, розпитував про Степана Карловича, й казав, буцімто він, цей генерал, що є племінником Степана Карловича, дуже шкодував, що дядько виїхав разом із більшовиками в Сибір.