Він згадав стародавню уйгурську легенду про Велетня, що полонив Чорного Дракона та скував його багатьма ланцюгами. Велетень залишив сестру свою пильнувати Дракона й подався по всіх краях Землі повідати про перемогу. Та коли Велетень був у далеких краях, почув він брязкіт і зрозумів, що Дракон рве ланцюги. Велетень поспішив назад, але, побачивши моря, збагнув, що по такому шляху він спізниться. Тоді Велетень вирішив іти по вершинах гір, обминаючи моря, ліси й трясовини. Тільки так устиг Велетень. І коли Дракон перегризав останнього ланцюга, Велетень знову закував Чорного Дракона.
Тільки так треба жити, подумав Голуб. Треба йти по вершинах, а не по болотах. Тільки так можна стати справжньою людиною.
— Борисе Миколайовичу, давайте потанцюємо, — з викликом сказала Богучарова. Вона була в тому віці, коли шляхи душі й тіла назавжди розходяться в різні боки: душа ще почувається молодою, а тіло… Він байдуже поклав руку на її пухку спину. Богучарова носила штучну косу, яку називала «протезом». На біса я все це роблю, знову з тугою подумав Голуб. Адже не хочу з нею танцювати, не люблю її, не люблю її язика, вона мені гидка, але я танцюю з нею. Невільник, справжній невільник.
— Як ви думаєте — я гарна жінка? — кокетливо спитала Богучарова, підвівши своє обличчя до Бориного підборіддя.
— Я ще не думав.
— Чому? — манірно надула губки Богучарова.
Даня взяв гітару, й Володя зупинив магнітофон. Дев'яносто процентів своїх перемог над жінками Даня завдячував своєму голосу та гітарі. Десять процентів припадало на хірургію.
заспівав Даня, шукаючи поглядом Милочку. Її в кімнаті не було. Голуб теж помітив її відсутність.
Боря вийшов у коридор і подався в фотолабораторію, де тимчасово поставили вішалки.
Милочка якраз взувала чобітки — запинала блискавку
— Борисе Миколайовичу? — знітилась вона.
— Ти вже тікаєш?
— Пробачте… але мене чекають. Ви завтра прийдете до нас?
— Я хотів із тобою потанцювати, — сказав Боря, відчуваючи, що блідне. Дивився на неї своїми різнобарвними очима, білі одстовбурчені вуха були наче з алебастру, й вона злякалась.
— Борисе Миколайовичу, що з вами?
— Я хочу з тобою танцювати.
— Завтра, Борисе Миколайовичу. Ви сьогодні випили… не треба…
— Я не п'яний. Я тверезий, — сказав він і взяв її за руку так, що їй стало боляче. — Я хочу з тобою танцювати. Я хочу з тобою танцювати! Я хочу з тобою танцювати! Я хочу з тобою…
Він поцілував її, і вона майже не пручалась. Він мідно взяв її однією рукою за шию, а другу поклав на потилицю, на її рудаве волосся; на ній було рожеве вовняне плаття, й це була найкраща дівчина в світі.
— Я тебе люблю, — сказав він.
— Ні, ні, — сказала вона.
— Люблю, люблю, люблю, — твердив він. — Я ідіот, кретин, я тебе люблю, я не можу без тебе.
Він знову поцілував її, відчув її поцілунок, відчув її зітхання і подумав, яким кретином він був весь цей час, бо ця чиста, гарна дівчина любила його, кретина, а він знущався з неї і ледве не втратив її назавжди.
— Ходімо, — сказав він, — ходімо!
— Куди? — На її обличчі не було переляку, а тільки відчайдушність, і він зрозумів, що не помилився — вона його справді любить.
— Їдемо звідси к чорту, їдемо, — він гарячково допомагав їй одягтись і сам одягався, — я хочу з тобою одружитись. Я тебе нікуди не відпущу.
Вони знову поцілувались. Яка вона ніжна дівчина! І така дівчина могла дістатись якомусь інженерику, який все одно ще молодий і нічого в жінках не розуміє і зовсім не знає її. Що то за кохання, коли він її не знає? Вони пробігли по коридору — там нікого не було, бо в лабораторії знову гримів магнітофон, і Том Джонс співав якийсь сентиментальний блюз, і всі танцювали, і Даня Мовчан уже заспокоївся, забув про Милочку й підійшов до тої чорнявої й танцював із нею, і тільки Софія Абрамівна сиділа коло вікна й згадувала харківський вокзал, 10 липня 1941 року. Тільки вона одна бачила, як Милочка та Боря Голуб вибігли з кібернетичного барака і як побігли по калюжах, взявшись за руки, тільки одна вона зрозуміла, що сталось щось справжнє, що народилось ще одне людське щастя, тільки невідомо було, чи судився йому довгий вік.