Розділ 15
Це був старий будиночок на першій лінії в Ірпені, Валентина часто сюди навідувалась — тут жила її подруга по редакції. Вони не пішли в мокрий підземний тунель, а просто зіскочили з платформи, біля якої зупинилась їхня електричка, повернули ліворуч, перетнули колії й добре второваною, всипаною піском стежкою почали спускатися з насипу. Стояв невеличкий морозець, дихалось легко, Костюк подумав, що підвищився атмосферний тнек, знявши з серця біль і неспокій. А може, заспокоювала нерухома буденність пейзажу: будинок лазні на розі вулиці, розрита, в чорних торф'яних рівчаках дорога, сосни, берези й сніг, усіяний вугільним пилом і глицею; і небо — сонна задума далеких хмар, в яких зріють весняні мокрі сніги. Вони відчинили будинок — стояв тут холодний залах нежилої оселі. Костюк пішов у сарай, нарубав дров. З насолодою понюхав, як пахнуть живицею руки. Приніс дрова, кинув коло пічки, біля якої на колінах стояла Валентина, роздмухуючи полум'я. Він став поруч із нею і теж почав щосили дмухати, — на нього війнуло гарячою силою вогню. Він подивився на Валентину. Відсвіти полум'я лягли на її обличчя. Волосся спало на чоло, і вона смішно, по-дитячому, здмухувала його. Він подумав, що кохає цю жінку так, як тільки може кохати мужчина останню жінку в своєму житті; він подумав, що доля зглянулась над ним, поставивши на його шляху цю жінку, і що все в них було прекрасно — від самого початку.
Вона подивилась на нього, усміхнулась, поцілувала його. Потім зняла його і свій годинники, поклала на стіл. Він мав два вільні дні, й серед метушні, важких операційних днів (щоб підтримувати добру форму, він узяв майже всі складні операції на себе і, бувало, за один операційний день робив по два протезування клапанів) — серед засідань та незчисленних господарчих турбот ці два вільні дні видались йому чимось нереальним.
Два вільні дні наодинці з Валентиною.
Коли кімната нагрілась, Валентина одягла знайомий халатик із наївними дитячими квіточками. Вони сіли на канапі, й він поклав їй голову на коліна.
Кімната була темна, обклеєна дешевими шпалерами, меблі старі, випадкові. На стіні висіла карта Київської області, а на письмовому столі стояв старовинний бронзовий свічник із трьома недогарками. Потім Костюк помітив у простінку між вікнами висячий годинник: на місці, де мав бути циферблат, встановлено було фотографію незнайомого мужчини, досить пихатого на вигляд — наче був він головним бухгалтером земної кулі. Костюк усміхнувся. Чомусь пригадався йому янгол у Кирилівській церкві, в якого замість обличчя прорубано віконце.
Так сиділи вони, прислухаючись до потріскування дров у печі й поскрипування кватирки.
— Ти знаєш, скільки мені років? — спитав він.
— Ні. Й не хочу знати.
— Мені сорок дев'ять років.
— Навіщо ти мені це кажеш?
— Я досі не збагну, за що ти мене любиш.
— Я теж не розумію, — сказала вона. — А хіба це так важливо?
— Людина повинна розуміти свої вчинки.
— Кохання — це не вчинок.
— А що?
— Я не знаю. Це щось поза межами розуму, — сказала вона.
— Ти не можеш уявити, що значить для мене твоя любов. Коли я з тобою, я не боюся смерті.
— Ти боїшся смерті? — спитала Валентина.
— Так. Дуже. Я часто думаю про це. А коли ти зі мною, я думаю про тебе. Мені подобається твоя усмішка. Твоє тіло.
— Ніколи б не подумала… Ти такий сильний.
— Боятись — ще не значить бути слабким.
— А чого ти ще боїшся?
— Старості. Боюсь, коли почнуть тремтіти руки. Всі це побачать, але спочатку ніхто не скаже. Побояться. Тільки за спиною будуть шушукатись: амба Костюку. Порох із нього сиплеться. Але є ще страшніша річ. Постаріння мозку. Це ще гірше. Хай краще тіло руйнується. Тільки б думка була ясна. Поки житиме мій мозок, — житиму я. Я міг би обійтися без тіла.
— А я? Що б я робила без тебе? — притулилась вона до нього.
— Ми б з тобою розмовляли, — засміявся він. — На різні високі теми. Мій мозок був би в скляному циліндрі. Ти б приходила до мене, розповідала новини. Я б просив винести мене на вулицю… або переставити з місця на місце.
— Ти говориш страшні речі, — вона притулилась до нього ще міцніше. — Розкажи краще, як ти жив. Ти був щасливий з дружиною?
— Що таке щастя? Це щось, як сніг: випаде на долоню, а потім його нема. Я її любив. Ми разом у сорок шостому кінчали медінститут.
— Чому в сорок шостому? Ти ж був на війні лікарем?
— Був. Але я був зауряд-лікарем. У червні сорок першого я кінчив четвертий курс. Нас евакуювали до Харкова, та занять уже не було. Німці дуже бомбардували Харків. Ну, взяли нас на КУМС: курси удосконалення медичного складу. Видали форму. Звання — воєнлікар третього рангу. Дали в петлицю чашу з гадюкою, шпалу, а чобіт не дали. Не було чобіт. Ідемо ми якось із Костем Майзелем — був у мене такий дружок — по Сумській, на дівчат задивляємось, бачимо — показують вони на нас пальцями. Сміються. Дивимось, а в Костя обмотка розв'язалась, метрів на три тягнеться за ним. Як змія. Ганьба на весь Харків. Пішли ми тоді на товчок і купили брезентові чоботи. Зелені. Взяли ваксу, намастили їх — стали вони чорні. А наприкінці серпня роз'їхались ми з ним. Він у Новгород, я на Донбас.