— А я з мамою в Самарканд, — сказала Валентина. — Мама розповідає, я була вередливою. То їсти хочу, то пити, то цукерку мені подай. Їхав у нашому вагоні старий мудрий єврей. Коли я кричала, він питав: «Ти хочеш пити? Зараз я тобі намалюю воду. Ти хочеш їсти? Зараз я намалюю тобі котлетку деволяй. Ти хочеш цукерку? Зараз я намалюю тобі шоколадну цукерку «Тузик».
Вони тихо розмовляли, вона його пестила, і йому було добре з нею. Вона поклала руки на його обличчя і намацала шрам над лівою бровою.
— Це війна? — спитала вона.
— Так. Ось помацай. Там сидить осколок. Він урятував мені життя.
— Чому?
— Якби не він, я б не виліз із табору. Я був у смілянському сталагу. Око запливло, я нічого не бачив, почалось нагноєння. Був у нас німецький лікар, оберст-артц Зюс. Невисокий, худий, в золотих окулярах. Подивився він на мене, взяв у санчастину. Допомагати. Ну, що ми там могли зробити? На барак видавали два лігнінових бинти. В концтаборі було двадцять тисяч полонених. Одинадцять тисяч при мені винесли в могили.
— Боже мій, — сказала вона.
— Переважно дизентерія. Німці солі в їжу майже не клали, швидко наставало обезводнення організму. Дуже схоже на холерний алгід. І нема людини. Зюс спочатку знущався з мене, не вірив у мої знання. Казав — радянським лікарям працювати тільки санітарами в наших клініках. Але якось одного нашого полоненого понесли закопувати, думали, він мертвий, а в нього — колапс. Падіння серцевої діяльності, зупинка серця. Але він ще живий. Витягли його з могили, принесли в медчастину. Дивиться на мене з усмішкою Зюс і каже: «Ну, що б зробив мій радянський колега?» Я кажу: «Адреналін у серце». Тоді він ще з більшою усмішечкою каже: «Дайте моєму шановному колезі адреналін». Дав мені фельдшер Мюллер; як зараз пам'ятаю — пика мов у криміналіста. А я ніколи в житті не вводив адреналін у серце. Взяв я шприц, а Зюс дивиться з насолодою. Знайшов я точку між ребрами, зуби зціпив — і голкою в серце. І уяви собі — серце полоненого запрацювало. Зюс був дуже здивований. Після цього випадку він краще почав ставитись до мене. А через місяць він комісував мене, написав, що я все одно помру, що в мене мозок пошкоджено, — й мене випустили з табору. Ще й під зад дали, коли через караул проходив. То була моя перша операція на серці.
— А я тоді тільки в дитсадок пішла, — сказала Валентина. — Але на небі вже хтось знав, що ми зустрінемось.
«Так, — подумав він. — Якщо вірити у запрограмованість цього світу, наша зустріч у магазині на Червоноармійській вулиці була передбачена у загальній системі подій. Вона ще ходила в дитсадок, її мати була ще молодою, гарною жінкою, її батько ще воював на фронті, і ми могли з ним десь зустрітися, — не набагато старший він був за мене, — а я, виснажений, у лахмітті, йшов по Києву на реєстрацію в комендатуру. Вона містилася в Будинку офіцерів. Наша квартира була порожня, хтось її пограбував, батьків у Києві я не застав. Я зустрів Галку Зайончковську зі свого курсу, шикарно одягнену, — вона кинулась до мене, почастувала німецькими сигаретами, вона була утриманкою якогось генерала, обіцяла допомогти, щоб мене не забрали в Німеччину, розповідала, кого з наших бачила і хто з професорів читає лекції в медінституті, відкритому при німцях; у медінститут вона йти не радила. «Знаєш, Андрюшо, — сказала вона, — наші все одно прийдуть, що б там не казали ці… Мені мій генерал сказав, що в німців справи погані. Я тобі допоможу». Я думав — вона звичайна німецька вівчарка, а вона була зв'язана з підпіллям; після війни їй дали партизанську Медаль, і зараз вона завідує туберкульозним диспансером. А ти, моє малятко, набиралась азійської смаги, їла самаркандські дині, і війна, і зради, й падіння, і подвиги — все було безмежно від тебе далеке».
Він зрозумів, чому не хотів розказувати їй нічого про дружину. Є речі, про які не можна говорити. Не треба. Мені з тобою добре, малятко, але давай облишмо цю тему. Двадцять років не викреслиш із життя і про них не розповіси скоромовкою. То були не найгірші роки мого життя. Коли щось і було погане — то тільки я винен в цьому: моя жорстокість, нетерплячість, грубість, а інколи — мої зради, мої захоплення жінками. Вона все терпляче зносила, бо по-справжньому любила мене і багато речей вибачала. Це те вміння, якого я позбавлений цілком: уміння вибачати. Це, звичайно, душевна аномалія, яку потім суспільство підносить до рівня цноти й називає це по-своєму: висока вимогливість. Скільки людей пішло з моєї клініки тільки через те, що я не вмів вибачати їхні провини. Здається, Божена теж невдовзі піде.