Чим більше Марк міряв кроки, тим більше бентежився. Зволікання здавалося єдиною надійною стратегією, принаймні на цю хвилину, і він вирішив брехати й надалі й подивитися, як розгортатимуться події.
У полудень Горді перебував у напівкоматозному стані. Марк неквапом поприбирав на кухні й виніс на смітник три лантухи мотлоху. Він вимив, висушив і розставив по місцях посуд. Підмів підлогу й навів лад навколо обіднього столу — робочого місця Горді. Намагався перенести меблі, але кинув це заняття, бо міг нашуміти. Багато часу провів, дивлячись на стіну й намагаючись дослідити зв’язки між компаніями, фірмами й гравцями імперії Гайндса Реклі. Ця змова вражала, Горді витратив багато часу, складаючи все до купи. Але наскільки правдиві його дослідження? Чи міг він чітко мислити в тому психічному розладі, в якому перебував?
Марк утупився у телефон, прочитавши все, що зміг знайти в мережі про біполярний розлад і депресію. А знайшов він там чимало. Близько третьої дня він почув шум у спальні й зазирнув туди. У ванній текла вода — Горді нарешті брав душ. За півгодини він вийшов у кімнату, свіжовимитий, поголений, із пишним світлим волоссям — так само гарний, як і завжди. На ньому були джинси та светр. Він подивився на Марка й сказав:
— Я зголоднів.
— Чудово,— усміхнувся Марк. Вони пройшли кілька кварталів до улюбленого кафетерію, де замовили сандвічі й каву. Побалакати не вдалося. Він не хотів розмовляти, і Марк дав йому спокій. Горді довго длубав сандвіч, зрештою відкинув хліб, узяв пальцями бекон і жадібно з’їв. Вони наливалися кавою — офіціантка ледь встигала підливати — і завдяки кофеїну Горді, здається, прийшов до тями.
— Тепер мені краще, — мовив він набитим чіпсами ротом.— Дякую, Марку.
— Чудово. Ось зараз доїмо й підемо до твого лікаря.
— Ні, це необов’язково, Марку. Мені наразі добре.
— Ходімо до лікаря, Горді, чи психотерапевта, чи хто там в біса він чи вона. Тобі здається, що все добре, але це швидко минеться.
— Той психотерапевт — посміховище. Терпіти його не можу.
Офіціантка підлила кави. Горді доїв чіпси й відсунув тарілку. Він цмулив каву, ховаючи очі. Зрештою Марк запитав:
— Хочеш поговорити про керування в стані сп’яніння?
— Анітрохи. Ходімо прогуляємося. Мені потрібно подихати свіжим повітрям.
— Чудова ідея.
Марк розплатився кредитною карткою і вони вийшли з їдальні. Пройшли весь Дюпон-серкл і пішли на захід, до М-стріт. На вулиці потепліло, проясніло — непоганий видався день для тривалої прогулянки. Вони перейшли Рок-Крік і опинилися в Джорджтауні, де йшли в натовпі по Вісконсін-авеню, час від часу зупиняючись перед вітринами. Зайшли в букіністичну крамницю й переглянули літературу в спортивному відділі. Горді грав у футбол і лакрос в Університеті Вашингтона та Лі, отож спортсмен назавжди.
Про що б зараз Горді не думав, він тримав це в собі. Часом він здавався розслабленим і веселим, але це вже не був той колишній Горді. Кудись поділись його зухвалість і жартівлива задиркуватість. Він був затурканим, що й не дивно, і Маркові бракувало його звичних уїдливих і цинічних коментарів. Наприкінці дня піднявся вітер і вони шаснули в кафе по лате. Присусідившись до Горді за маленьким столиком, Марк знову спробував залучити його до розмови, але той був наче в іншому вимірі. Коли він пішов до туалету, Марк надіслав Тоддові й Золі повідомлення з новинами. Також надіслав одне Бренді, написавши, що Горді трохи покращало, але він встиг заразити Марка й Тодда. Усі троє тепер збіса хворі та доглядають один одного в квартирі Горді. Цей грип дуже заразний і лютує в столиці, тому їй краще триматися якомога далі відсіль.
Коли вони вийшли з кафе, Горді сказав, що хоче пройтися вздовж річки Потомак. Вони перейшли М-стрит і спустилися по Вісконсін-авеню до Джорджтаунської набережної з її новозбудованими фешенебельними крамницями, кафе та ресторанами, що за доброї погоди були заповнені студентами й туристами, які сиділи назовні та насолоджувалися сонцем. Але посеред зими публіки тут було небагато.
Стоячи на дощатому настилі на березі замерзлого Потомаку, Горді, здавалося, насолоджувався краєвидом. Праворуч від них був міст Кі, який з’єднував Джорджтаун із Росліном. Ліворуч — острів Теодора Рузвельта і ще один міст. Неподалік — Центр імені Джона Ф. Кеннеді, а ген виднівся Меморіал Лінкольна та інші монументи. Біля води було помітно холодніше. Великі крижані брили торували собі шлях униз по річці. Коли Горді, усміхаючись, обернувся, він мав дивакуватий, утішено-радісний вигляд.
— Я задубів, — сказав Марк.
— То ходімо.
КОЛИ СТЕМНІЛО Й ПІД’ЇХАЛИ Тодд і Зола, Горді знову спав, а Марк читав книжку в м’якій обкладинці. Утрьох вони тихенько підсумували події дня й спробували скласти плани на ніч. Обговорили, чи потрібно викликати Бренду й розповісти їй усю правду, утім, ніхто не був до цього готовий. Особливо Зола. Стосовно планів на завтра, крім зрозумілої речі — необхідності знайти лікаря, який опікується Горді, дискутували небагато. Потім друзі ледь чутно перемістили меблі й прибрали в кімнаті. Марк зажадав очистити й стіну. Йому набридло дивитися на пики Гайндса Реклі та його зграї. Наче недостатньо бридко від попадання в тенета їхньої грандіозної змови, так ще й терпіти весь цей жах у кімнаті. Проте Тодд і Зола наклали вето на цю ідею. Горді так багато часу марудився над своїм шедевром, що краще його не чіпати, аби він знову не здурів.
Коли доставили піцу, Зола прослизнула в спальню, щоби підняти свого хлопця. Повернулася одна й сказала, що він на неї майже не реагує та ще й нагримав. Вони з’їли піцу, запиваючи тільки водою, і так вбили трохи часу. Ключі Горді були в Марка в кишені, там і залишатимуться. Вони вирішили, що чергуватимуть уночі, як і вчора. Золі випало першій чатувати на дивані. Тодд пішов до її квартири, а Марк пройшов чотири квартали до себе й уперше за день узяв душ.
Усі розійшлися, і Зола, усамітнена в темноті й спокої, почала обмінюватися повідомленнями. До випробувань цього прикрого дня додався телефонний дзвінок від батька. Суддя імміграційного суду відхилив останнє клопотання і видав ордер на депортацію її батька, матері та неодруженого брата Бо. Після двадцяти шести років у США їх депортують назад до Сенегалу разом із купою інших біженців. Двадцять шість років вони важко працювали мало не задарма. Двадцять шість років перебивалися з хліба на воду, заощаджували скільки могли, підкорялися всім законам — навіть не перевищували швидкості. Двадцять шість років вважали себе американцями й були вдячні за те, що їх тут приймають. А тепер їх силою повертають у країну, якої вони вже не знають і часткою якої бути не бажають.
Зола була сильною жінкою і пишалася стійкістю свого характеру, але від нестерпного гніту турбот вона припустилася помилки — заплющила очі.
О ПЕРШІЙ ГОДИНІ сорок дві хвилини її телефон почав дзижчати й вібрувати. Він був у кишені джинсів і зрештою розбудив її. Пропущений дзвінок. Від Горді. Одну-дві секунди вона усвідомлювала реальність, потім скочила на ноги й побігла до спальні. Перевірила ванну кімнату, добре розуміючи, що його там немає, і кинулася будити Тодда. Другу ніч поспіль вони мчали сходами до вестибюля на першому поверсі, а потім вибігали на автостоянку позаду будинку. «Мазда» Горді зникла. Тодд зателефонував Маркові й сказав, що вони мчать його підібрати. Уже в Тоддовій машині пікнув телефон Золи — текстове повідомлення.
— Це від нього. Пише: «Золо, я так більше не можу. Виходу немає. Мені дуже шкода».
— Чорт! Дзвони йому.
— Не відповідає, — зауважила Зола, натиснувши виклик за його номером.
Одразу пішло переадресування на голосову пошту: «Привіт, це Горді. Залиште повідомлення».
— Голосова пошта. Надсилаю повідомлення: «Горді, ти де? Ми виїхали».
Вона дивилася на екран телефона, очікуючи відповіді, потім знову надіслала той самий текст.
— Глухо.
— І ти нічого не почула, коли він пішов?
— Авжеж ні. Я старалася не заснути. Мабуть, у нього був ще один ключ.
— Отож. Він може завдати собі шкоди.
— Не кажи так.
Марк щодуху біг від свого будинку з телефоном біля вуха, намагаючись додзвонитися до Горді. Але не вдавалося. Він заскочив на заднє сидіння і спитав: