— Що тепер?
— У тебе й досі його ключі? — звернувся до нього Тодд.
— У кишені. Хто взагалі тримає запасний ключ від машини, якій уже десять років?
— Горді, наприклад. Він збирається утнути якусь дурницю, ти хоч розумієш це чи ні?
— Тільки не зараз, — сказала Зола. — Вибачте, хлопці. Я не збиралася засинати.
«Другу ніч поспіль», — одночасно подумали Марк і Тодд, але промовчали. Нарікання не зарадять лихові, а Золі й без того непереливки. Якщо Горді замислив щось утнути, їм його не зупинити.
— Є якісь думки? — порушив мовчанку Тодд, усе ще стискаючи кермо. Ніхто не відповів. Запала гнітюча тиша, тільки рокотав двигун і обігрівач дмухав теплим повітрям. Зола сказала:
— Він любив бігати в парку Рок-Крік.
— Сумніваюсь, що він там бігає посеред ночі, — зауважив Тодд. — Мінус шість на дворі.
— Як щодо «У Коні»? — запитав Марк. — Ми завжди любили там протвережуватися.
— Оце гарна ідея, — погодився Тодд і рушив із місця. — Не припиняйте телефонувати й писати йому.
«У Коні» — цілодобово відкрита вафельна на Дев’ятнадцятій вулиці — улюблений заклад безпритульних і студентів. Тодд зупинився неподалік і Марк пірнув усередину. За мить повернувся і сказав:
— Немає ніяких ознак його перебування. Є ідея. Поїхали на набережну в Джорджтауні. Ми з ним були там сьогодні, і, схоже, йому там сподобалося.
— Що означає «йому там сподобалося»? — запитав Тодд.
— Не знаю. Просто їдьмо.
Коли вони звернули на М-стрит, задзвонив телефон Марка.
— От чорт! Це Бренда. Відповідати?
— Так! — гаркнув Тодд. — Негайно відповідай!
Марк натиснув «відповісти» й промовив:
— Привіт, Брендо.
Вона була майже в нестямі:
— Марку, що відбувається? Щойно я отримала повідомлення від Горді. Пише, що йому шкода, виходу немає, він так більше не може. Що в біса коїться, Марку? Кажи!
— Він катається по місту, Брендо. Ми з Тоддом у машині, намагаємося його знайти. Він не приймає препарати й поводиться мов пришелепкуватий.
— Я думала, він у ліжку з грипом, як і ви.
— Так, був у ліжку, хворів, і що? Ми були з ним, але він крадькома вислизнув. Ти намагалась йому подзвонити?
— Авжеж;! Чому ти не сказав мені, що він більше не приймає препарати?! — вона буквально волала.
— Брендо, я до вчора навіть не знав, що він на препаратах. Він нікому про це не казав. Ти теж;, до речі.
— Про таке не кажуть. Прошу, знайди його, Марку!
— Ми намагаємося.
— Я скоро приїду.
— Ні, не поспішай. Залишайся там, я тобі зателефоную.
На набережній вони зупинилися на узбіччі й вилізли з машини. Припустилися до річки, але їх зупинив охоронець.
— Шановний, — звернувся до нього Марк, — ми шукаємо друга. Він приїхав на маленькій синій «мазді» й потребує нашої допомоги. Ви його не бачили?
— Та кому тут щось треба вночі?
— Зрозуміло. Ми просто подивимось, ви не проти?
— Дивіться, — відповів охоронець.
Вони пройшли променадом і зупинилися біля річки, на самому краї набережної — саме там, де Горді й Марк стояли кілька годин тому. Праворуч кілька машин перетинали Потомак по мосту Кі. А ліворуч, поза островом Рузвельта, на Арлінгтонському Меморіальному мості, трапилась якась надзвичайна подія. Там блимали червоні й сині вогні.
7
КОЛИ ВОНИ ПІД’ЇХАЛИ до мосту, три смуги західного напрямку були перекриті, що спричинило транспортний затор. Тодд залишив машину на трав’янистому насипу біля пандуса, і вони поспішили до місця подій. Там стояли й блимали синім шість абияк розташованих поліційних машин із відчиненими дверима. Повсюдно клекотали рації сновигаючих поліціянтів. Двоє з них стояли на узбіччі, біля поручнів, і вдивлялися в темну річкову воду. Завиваючи сиреною, повзла затором, намагаючись дістатися місця подій, «швидка допомога». Коли вони пройшли мостом сто метрів, їх зупинив полісмен.
— Назад! — гаркнув він. — Куди лізете?
Вони зупинилися, вдивляючись у рейвах попереду. Поза полісменом і патрульними машинами вони побачили синю «мазду» Горді, що стояла з увімкненими фарами посеред смуги. Дверцята з боку водія були відчинені.
— Що сталося? — спитав Марк.
— Не ваше діло. Ану, забирайтеся звідси!
— Пане, — звернувся до нього Тодд. — Ми його знаємо. Це наш друг. Що з ним?
Полісмен глибоко зітхнув і схаменувся.
— Стрибнув, ясно? Зупинив машину й шугонув із мосту.
Зола закричала й затулила обличчя долонями. Тодд підхопив її, не давши впасти. У Марка підігнулися коліна, до горла підкотила нудота. Він ледь спромігся видушити:
— Ні, не може бути.
Полісмен обійняв Марка за плечі й кивнув ліворуч, де двоє поліціянтів утішали жінку середніх років:
— Ота жінка їхала позаду нього, коли він зупинився. Вона бачила, як він кинувся до краю та шугонув униз. Співчуваю.
— Не може бути, — повторив Марк, у той час як Тодд відводив Золу до широкого тротуару за кілька кроків від них. Вона, невтішно ридаючи, важко опустилася на землю, спиною до бетонної огорожі мосту.
— Співчуваю, — знову сказав полісмен. — Ми пробиваємо його номери. Він із Західної Віргінії, так?
— Так. Його звати Ґордон Таннер. Ми студенти.
— Ходімо зі мною. — Марк пройшов за ним повз поліцейських та їхні машини до «мазди» Горді. Він витріщився на неї, як на щось жахливе й помотав головою. — Сюди,— покликав полісмен і підвів його до краю мосту. Двоє інших поліціянтів водили променями ручних ліхтариків по темних водах Потомаку. До мосту, блимаючи синіми проблисковими маячками, наближався швидкохідний катер.
— Отут він і стрибнув, — сказав полісмен.— Там усюди крига. Ніхто б не витримав більше пари хвилин.
Марк дивився у воду й спостерігав за катером, який заходив під міст. Заплющивши очі, почав схлипувати.
Підійшов детектив у плащі й запитав:
— Хто це?
— Його друг, — відповів полісмен. — Знає того хлопця.
Марк дивився на детектива, намагаючись опанувати себе.
— Співчуваю, синку, — сказав детектив. — Тобі є що нам розповісти?
Марк витер очі, скреготнув зубами й вимовив тремтячим голосом:
— Це наш друг. Останнім часом у нього проблеми. Минулої ночі його затримали п’яного за кермом. Ми цілий день очей з нього не спускали, боялися, що накоїть дурниць.
— У нього проблеми з психікою?
— Ні, просто припинив приймати ліки, — Марків голос зірвався, він знову витер очі. — Не можу повірити.
— Співчуваю, синку. Я — детектив Свейзі, поліційний відділ округу Колумбія. Ось картка, там є номер мого мобільного.
— Дякую, — видушив Марк, узявши картку.
— Наразі тривають пошукові роботи, це потребує часу, але ми його знайдемо. Знаєш його рідних?
— Так.
— Звідки він?
— Мартінсбурґ, Західна Віргінія.
— Можеш їм подзвонити? Вони, напевне, захочуть приїхати.
Це було останнє, що Марк бажав робити, але він кивнув і сказав:
— Авжеж. А ми можемо допомогти в пошуках або якось іще?
— Вибач, синку, але все, що ви можете зробити, — це чекати. Залиш мені свій номер і я зателефоную, коли ми його знайдемо.
— А це надовго?
— У таких випадках точно не скажеш, — знизав плечима детектив. — Пропоную знайти теплу місцинку й почекати там. Я зателефоную, якщо будуть новини. І його рідним теж дай мій номер, нехай мені зателефонують. І ще одне: ми обшукали машину, але не знайшли записки. Знаєш, де він мешкає?
— Знаю.
— Добре. Можеш перевірити, чи не залишив він записки? Зазвичай залишають. Якщо знайдеш, одразу телефонуй.
— Так і зроблю.
— Співчуваю, синку, — повторив Свейзі, поклавши руку йому на плече.
— Дякую. — Марк пішов тротуаром. Ще одна «швидка» їхала із заходу. Там теж виник затор. Здавалося, що навкруги миготять мільйони блимавок. До першого катера приєдналися ще два — із пошуковими прожекторами — і, нарізаючи кола, зайшли під мостову арку.