Выбрать главу

Звісно, що в їхній забаганці зяяли великі прогалини, але Марк рішуче відмовився від обговорень. Коли з’ясувалося, що Луї в новорічний день планує засісти на десять годин на дивані, аби переглянути сім футбольних матчів поспіль, Марк вийшов із дому не прощаючись і поїхав до друга. Того ж вечора, повертаючись додому напідпитку, він вирішив утекти. Поїхати назад до Вашингтона й чимось зайнятися в тій юридичній фірмі, в яку його невдовзі візьмуть. До початку занять було ще два тижні, але Марк наситився донесхочу десятьма днями чортихання і скигління Луї, не кажучи вже про невгамовного «Лускунчика», і тому нетерпляче очікував останнього семестру в юридичній школі.

Він виставив будильника на восьму наступного ранку і пояснив мамі за кавою, що йому потрібно повернутися в столицю. Вибач, що залишаю тебе раніше, ніж планувалося, мамо, і вибач, що залишаю тебе наодинці із твоїм пришелепкуватим сином, мамо, але мені пора забиратися звідси. Я йому не нянька. У мене своїх проблем удосталь.

Перша проблема — «Форд Бронко», який він водив ще старшокласником. Одометр закляк на позначці 187 тисяч миль, коли він навчався на другому курсі коледжу. Автомобіль нагально потребував нового бензонасоса, і це була тільки одна з багатьох запчастин у переліку вкрай необхідних. Останні кілька років Марк нашвидкуруч скріплював двигун, трансмісію і гальма липкою стрічкою та дротом, але з бензонасосом йому не щастило. Він працював, але малопотужно, і розігнатися швидше сорока дев’яти миль на годину «Бронко» не міг. Аби багатоколісні фури на швидкісних трасах не розірвали його на шмаття, Марк блукав манівцями штату Делавер та Східного узбережжя. Отож; двогодинна поїздка з Довера до центру Вашингтона забрала вдвічі більше часу.

Але завдяки цьому він мав час поміркувати над іншими своїми проблемами. Друга з них — зашморг студентської позики. Він закінчив коледж із боргом у 60 тисяч доларів, але роботи не знайшов. Батько, який начебто вигідно одружився, також; мав борги й застерігав Марка від подальшого навчання. «Якого дідька, синку? — сказав тоді він. — Уже й так за чотири роки освіти шістдесят тисяч коту під хвіст. Облиш, поки гірше не стало». Але Марк, який вважав, що немає нічого тупішого, ніж дослухатися до фінансових порад батька, пару років підробляв деінде барменом та рознощиком піци й постійно торгувався з позикодавцями. Тепер, озираючись назад, він не міг точно визначити, коли в нього виникла ідея вступити до юридичної школи, але він пам’ятав, як було підслухав бесіду двох студентів, які обговорювали важливі речі, водночас невпинно хиляючи. Марк тоді працював барменом, у залі було не вельми людно, а після четвертої чарки горілки з журавлиновим соком хлопці базікали так голосно, що чутно було геть усім. Він тоді почув багато цікавого, але найбільше йому запам’яталось таке: «Великі столичні юрфірми наймають мов божевільні» та «Одразу платять півтораста штук на рік».

Незадовго до того він зустрів приятеля з коледжу, який навчався на першому курсі юридичної школи Фоґґі-Боттом у Вашингтоні, і той хлопець поділився з Марком своїми планами — пройти прискорений курс за два з половиною роки й влаштуватися в якусь поважну фірму на велику зарплату. Уряд усім без винятку роздає студентські позики — будь-хто може здобути освіту; звісно, він закінчить школу з величезним боргом, але нічого страшного — відіб’є за п’ять років. Принаймні, той приятель вважав, що «інвестувати в себе», нехай і позиченими грошима, заради гарантованих великих заробітків у майбутньому — справа, варта того.

Марк проковтнув наживку та почав готуватися до вступного іспиту для юридичних шкіл. Він набрав не дуже вражаючий бал —146, але екзаменаторів у Фоґґі-Боттом це не хвилювало. Як і його тоненьке резюме випускника коледжу з хирлявим середнім балом 2,8. ЮШФБ прийняла його з розпростертими обіймами. Йому миттю оформили позику. Шістдесят п’ять тисяч баксів переказувало Міністерство освіти на рахунок ЮШФБ щорічно. І зараз, коли йому залишилося провчитися лише один семестр, Марк знічено дивився в очі реальності: за освіту в коледжі та юридичній школі, плюс відсотки, він має повернути 266 тисяч доларів.

Ще одна проблема — робота. З’ясувалося, що ринок праці не такий уже й місткий, як подейкували. І не такий жвавий, як це подавалося в глянцевих брошурках і на підступному сайті ЮШФБ. Випускники провідних юридичних шкіл ще могли знайти роботу з великою платнею. Але Фоґґі-Боттом з ними й поряд не стояв. Марк примудрився пробитись у середньої руки юридичну фірму, яка спеціалізувалася на «урядових відносинах», тобто ні на чому іншому, як на лобіюванні. Його початковий оклад ще не затвердили — правління фірми засідатиме тільки на початку січня і тоді вже підсумують минулорічні прибутки й складуть приблизну тарифну сітку. Через декілька місяців у Марка відбудеться важлива розмова з «позиковою консультанткою» щодо реструктуризації студентського боргу та можливостей виплати цієї купи на купі. Вона вже виказала занепокоєність його незнанням щодо того, скільки він отримуватиме на роботі. Марка це теж непокоїло, особливо через те, що він там нікому не довіряв. Хоч як би він себе не обманював, у глибині душі Марк знав, що в нього досить хитке становище.

Ще одна проблема — іспит на право адвокатської практики. За вимогами столична версія екзамену була однією з найскладніших у країні, і випускники ЮШФБ масово його завалювали. Знов-таки, у провідних шкіл міста такої проблеми не було. Торік іспит склали 91% випускників Джорджтаунського університету і 89% із Джорджа Вашингтона, а з ЮШФБ — жалюгідні 56 відсотків випускників. Аби мати успіх, Маркові треба розпочати підготовку вже зараз, із перших днів року, і шість місяців безперервно студіювати книжки. Але йому бракувало наснаги, особливо взимку, коли так холодно, похмуро й безрадісно. Часом борг обтяжував його, наче прив’язаний до спини шлакоблок. Марк насилу волочив ноги, вже забув коли посміхався, жив у злиднях, а прийдешнє, навіть із розрахунком на майбутню роботу, бачилося йому сумним і безпросвітнім. Таж він ще один із щасливців! Більшість його однокурсників теж навчалися на позичені гроші, але ще не знайшли роботи. Він пригадав, як дехто бідкався ще в перший рік навчання, і з кожним семестром невдоволення зростало, а підозри посилювалися. Стан ринку праці погіршувався. Усіх у школі бентежили результати адвокатських іспитів. Борги накопичувались. Нині на третьому й останньому курсі, словесні перепалки студентів з викладачами на заняттях стали звичною справою. Декан не витикав носа зі свого кабінету. Блогери ганьбили школу й виголошували неприємні запитання: «Це така оборудка?», «Нас ошукали?», «Куди йдуть наші гроші?»...

Майже всі, кого Марк знав, більш-менш сходилися на думці, що 1) ЮШФБ — навчальний заклад низького освітнього рівня, який 2) надто багато обіцяє та 3) дере надміру грошей, 4) схиляючи до величезної заборгованості, проте 5) набирає купу посередніх студентів, яким взагалі нема що робити в юридичній школі, і яких 6) або погано готують до адвокатського іспиту, або 7) вони такі дурні, що не можуть його скласти.

Поповзли чутки, що кількість заяв до вступу в ЮШФБ зменшилась на 50 відсотків. Без державної підтримки й пожертвувань такий занепад, безперечно, призведе до болючого скорочення витрат, отже, й без того погана юридична школа стане ще гіршою. Марк Фрейжер та його друзі цим не переймалися. Вони якось протягнуть чотири місяці, після чого залюбки залишать цей заклад назавжди.

МАРК МЕШКАВ У П’ЯТИПОВЕРХОВОМУ багатоквартирному будинку вісімдесятирічної давнини з явними слідами руйнації. Проте орендна плата була низькою і це приваблювало студентів із університету Джорджа Вашингтона та ЮШФБ. Від початку будинок був відомий як Дім Купера, але за останні тридцять років експлуатації студентським братством настільки зужився, що здобув назву Курник. Оскільки ліфти працювали рідко, Марк піднявся сходами на третій поверх і ввійшов у свою тісну, скупо мебльовану квартиру площею п’ятдесят квадратних метрів, за яку сплачував 800 доларів на місяць. Після останнього іспиту, перед канікулами, йому заманулося поприбирати в помешканні і тепер, коли Марк увімкнув світло, то із задоволенням побачив, що все в повному порядку. А втім, як могло бути інакше? Хазяїн цієї руїни ніколи тут не з’являвся. Марк розібрав валізи й закляк, уражений безгомінням. Зазвичай у споруді з купою студентів і тонкими стінами безперервно стугоніло: програвачі, телевізори, сварки, жартівливі витівки, картярство, бійки, бринькання на гітарі; один навіть грав на тромбоні — йолоп із четвертого поверху, який різав вуха цілому будинку. Але не сьогодні. Всі роз’їхалися на канікули по домівках і в помешканнях залягла моторошна тиша. За півгодини Марк занудився і вийшов на вулицю. Простуючи по Нью-Гемпшир-авеню на вітру, що пронизував тонку флісову тканину та старі штани кольору хакі, він чомусь вирішив звернути на Двадцять першу вулицю та подивитися, чи не відчинено юридичну школу. Навіть у цьому місті, де не бракувало жахливих сучасних споруд, ЮШФБ вирізнялася своєю потворністю. Це була помпезна післявоєнна будівля, обкладена вісьмома рядами бридкої жовтої цегли, що утворювали разом асиметричні крила — доволі невдала спроба архітектора заявити про себе. Імовірно, колись це була адміністративна будівля, але деякі внутрішні стіни знесли, утворивши тісні лекційні зали на чотирьох нижніх поверхах. На п’ятому була бібліотека, що нагадувала кролятник — великі переплановані кімнати, напхані книжками, яких майже ніхто не брав, і репродукціями портретів невідомих суддів і правознавців. Кабінети професорсько-викладацького складу знаходилися на шостому й сьомому поверхах, а на восьмому, якнайдалі від студентів, містилася адміністрація, зокрема кутовий кабінет, у якому весь час переховувався декан, лишень зрідка наважуючись вийти назовні.