— Не второпав гумору.
— То уяви собі! Сміх та й годі! — він раптом посерйознішав.— Слухай, Тодде, ми не змусимо його приймати ліки. Як тільки ми спробуємо це зробити, він випхає нас під зад коліном.
— Він потребує нашої допомоги, Марку. Я звільняюсь о дев’ятій і ми підемо до нього.
За стійку всівся чоловік у гарному костюмі. Тодд підійшов до нього взяти замовлення. Марк пив пиво та усе глибше занурювався в нудьгу.
3
ЗОЛА МААЛ НАРОДИЛАСЯ через три роки після втечі її батьків із Сенегалу. Оселившись разом з двома юними синами в йоганнесбурзьких нетрях, вони знайшли чорну роботу — драїти підлоги та рити канави. За два роки вони зібрали достатньо грошей і заплатили посереднику контрабандистів за перетин океану. Вони вирушили у жахливу подорож до Маямі на борту ліберійського торговельного судна із дюжиною інших сенегальців. Нелегалів без перешкод висадили на берег і там їх зустрів чийсь дядько. Він відвіз їх до Ньюарка, штат Нью-Джерсі, і поселив у двокімнатній квартирі будинку, переповненого іншими сенегальцями, що не мали дозволу на роботу й перебування в країні.
Через рік у Ньюаркській університетській лікарні в них народилася Зола, яка автоматично стала громадянкою США. Доки її батьки працювали на двох-трьох роботах, отримуючи меншу за мінімальну платню, та ще й готівкою, Зола та її брати пішли до школи й інтегрувалися в суспільство. Вони справляли релігійні обряди як доброчесні мусульмани, одначе Золу з раннього віку вабив західний триб життя. Її батько, чоловік аж надто суворий, наполягав, щоб англійська замінила їм рідні волоф і французьку. Хлопці швидко засвоїли нову мову, а вдома допомагали з нею батькам.
Сім’я часто переїжджала в межах Ньюарка, усякчас в якусь зачухану квартиру, але щоразу в трохи більшу за попередню. І вони завжди перебували серед сенегальців. Усі вони постійно боялись депортації, проте триматися купи було безпечніше, принаймні так серед них вважалося. Вони тремтіли з остраху від кожного стуку в двері. Через нагальну засторогу не встрявати в неприємності, Зола та її брати навчилися уникати будь-яких ситуацій, що привертають небажану увагу. Попри те, що вона мала належні документи, Зола розуміла, що її сім’я завжди перебуває в небезпеці. Вона жила в страху, що її батьків та братів заарештують і видворять до Сенегалу.
Коли їй виповнилося п’ятнадцять, вона знайшла роботу посудомийки. Платили їй не дуже багато і, звісно, готівкою. Її брати теж працювали; вся сім’я заощаджувала скільки могла. У вільний від роботи час Зола навчалася. Вона без зусиль закінчила школу з непоганими оцінками й вступила на вечірнє відділення місцевого коледжу. Невеличка стипендія дозволила їй перевестись на денне відділення та знайти роботу в бібліотеці коледжу. Але вона й далі мила посуд, прибирала в будинках разом із матір’ю та доглядала дітей друзів сім’ї, які мали кращу роботу. Її найстарший брат одружився з американкою, не мусульманкою, і хоча так легше було стати громадянином, цей шлюб спричинив серйозні суперечки з батьками. Той брат переїхав із дружиною до Каліфорнії, щоб розпочати там нове життя. Коли Золі виповнилося двадцять, вона пішла з дому й вступила до Монклерського державного університету. У гуртожитку вона жила в одній кімнаті з двома американськими дівчатами, також обмеженими в коштах. Зола обрала головним фахом бухгалтерський облік, бо любила працювати із цифрами й вправно керувала фінансами. Вчилася вона завзято, хоча в поєднанні з двома, а то й трьома роботами, на підручники залишалося небагато часу. Сусідки ознайомили її зі світом вечірніх розваг; вона проявила спритність і в цій сфері. Хоча Зола й дотримувалася суворої мусульманської заборони на спиртне і навіть смаку його не виносила, вона, утім, була більш сприйнятлива до інших спокус, насамперед, моди й сексу. Її зріст сягав майже шести футів, і вона часто чула, що їй пасують вузькі джинси. Її перший хлопець добре навчив її всьому, що стосувалося сексу. Другий ознайомив із психоактивними речовинами. Під кінець першого курсу вона потай вважала себе непрактикуючою мусульманкою, хоча її рідні про це й гадки не мали.
Зрештою, в її батьків виникли серйозні проблеми. Восени, коли вона навчалася на другому курсі, батька заарештували й ув’язнили на два тижні до внесення застави. Він тоді працював на маляра-підрядника, теж сенегальця, який мав належні документи. Вочевидь, його хазяїн погодився пофарбувати внутрішню частину великого офісного комплексу в Ньюарку за нижчими розцінками, ніж підрядник із профспілки, і той заявив у ІМП — імміграційно-митну поліцію — про використання праці нелегалів. Навіть це було доволі небезпечно, але там на додачу нібито зникли якісь офісні матеріали і батька Золи разом із чотирма іншими працівниками-нелегалами звинуватили в крадіжці у великих розмірах. Йому вручили повістку в імміграційний суд, і воднораз пред’явили обвинувачення в кримінальному злочині.
Зола найняла адвоката, який стверджував, що спеціалізується саме на таких справах, і сім’я виклала дев’ять тисяч доларів попереднього гонорару — власне, всі свої заощадження. Той адвокат виявився надзвичайно зайнятим — майже ніколи не відповідав на дзвінки. Оскільки брат і батьки Золи переховувалися по всьому місту та околицях, сперечатися з адвокатом доводилося їй. Поступово Зола почала зневажати цього чоловіка, марнословця, який постійно все перебільшував, і залюбки звільнила б його, але на іншого адвоката грошей не залишилось. Коли він не з’явився на судове засідання, суддя відсторонив його від справи. Зрештою, на вимогу Золи її батькові призначили безкоштовного державного захисника й обвинувачення в злочині було знято. Утім, загрозу депортації ніхто не скасував. Судовий процес затягнувся, і все з ним пов’язане забирало в неї дуже багато часу, що позначилося на її успіхах у навчанні. Після кількох судових засідань і слухань Зола вирішила, що всі адвокати або ледачі, або дурні, і вона сама змогла б упоратися із цією роботою значно краще за них.
Вона теж повелася на оману з державною позикою, яка уможливлювала вступ до юридичної школи абикому, і рішуче вступила до Фоґґі-Боттому. І тепер, коли залишилося півроку до випуску, Зола винна більше грошей, ніж могла собі уявити. Її батькам і неодруженому брату Бо загрожувала депортація, утім, їхні справи розглядалися доволі мляво в перевантажених імміграційних судах.
ВОНА ЖИЛА НА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ ВУЛИЦІ, в будинку, хай і не такому занедбаному, як Курник, але в чомусь подібному — вщерть напханому студентами, які тіснилися в дешевих мебльованих кімнатах. На початку третього курсу вона познайомилася з Ґордоном Таннером, миловидим, статурним хлопцем, який жив у квартирі навпроти. Одне потягло за собою інше й швидко переросло в злощасний роман, а незабаром і в обговорення спільного проживання, звісно, з метою заощадити. Зрештою, Ґордон передумав через Бренду, гарненьку наречену з рідного краю, яка любила велике місто й часто його відвідувала.
Крутійство з двома дівчатами було справжнім випробуванням для Горді. Він майже все життя був заручений з Брендою і тепер одчайдушно бажав ухилитись від шлюбу. Щодо Золи теж не все було просто — він не був упевнений, чи вистачить йому мужності втекти із чорношкірою дівчиною і більше ніколи не побачити рідних і друзів. Додайте сюди напругу через млявий — якщо взагалі існуючий — ринок праці, обтяжливі борги, перспективу завалити адвокатський іспит, — ось Горді й зірвався. Біполярний розлад йому діагностували п’ять років тому. Ліки й психотерапія діяли добре, і, якщо не зважати на жахливий епізод у коледжі, його життя було досить нормальним. Усе змінилося на третьому курсі в ЮШФБ, коли наприкінці листопада він припинив прийом ліків. Золу вразили перепади його настрою, і зрештою вона зажадала пояснень. Він зізнався, що хворий, і знову почав приймати ліки. За два тижні перепади настрою зникли.
Вони склали іспити й неохоче роз’їхались на канікули по домівках. Там Горді, напевно, спровокував вирішальну сварку з Брендою та розладнав весілля. Зола не хотіла проводити час із сім’єю. Навіть попри свої неприємності, батько не зміг би втриматися від лютих настанов і проповідей щодо гріховності її західного стилю життя.