— Це на добре.
То був Марвін Джоккеті, який почав так:
— Пан Реклі не бажає з вами зустрічатися, і тільки спробуйте зробити щось не те, він вас засудить по саме не хочу.
Марк усміхнувся, підморгнув Тоддові, натиснув кнопку гучного зв’язку й відповів:
— І вам доброго вечора, шановний пане. А чому це пан Реклі так палко погрожує засудити нас? Можливо, йому є що приховувати?
— Немає. Він дуже серйозно ставиться до свого особистого життя і має цілу зграю звірських юристів.
— Ще б пак! Він має свою частку щонайменше в чотирьох юридичних фірмах, і у вашій зокрема. Перекажіть йому, хай засуджує. У мене немає ні шеляга.
— Це його не зупинить. Він вас засудить і зруйнує вашу журналістську репутацію. До речі, а на кого ви працюєте?
— Ні на кого. На себе. Я типу незалежний. От і поміркуйте над цим на дозвіллі, пане Джоккеті, бо його позов може стати моїм щасливим квитком, тому що я вчиню зустрічний позов уже на реальні гроші. І розбагатію на санкціях за відверто безпідставний позов.
— Ви не в тій лізі граєте, приятелю.
— Подивимось. Скажіть пану Реклі, що, позиваючись до мене, нехай водночас позивається і до «Нью-Йорк Таймс», тому що завтра вдень я з ними зустрічаюсь. Вони бажають оприлюднити цей матеріал у неділю, на перших шпальтах.
Джоккеті розсміявся і сказав:
— У пана Реклі стільки зв’язків у «Таймс» і «Джорнел», що ви навіть не здатні собі уявити. Вони навіть не торкнуться того матеріалу.
— Ну, певно, це той самий шанс, який випадає лише раз у житті. Я знаю правду і я зіллю її на перші шпальти.
— Ви про це пожалкуєте, шановний пане, — сказав Джокетті й завершив дзвінок. Марк пильно подивився на свій телефон, потім узяв і засунув його в кишеню джинсів. Глибоко зітхнувши, він промовив:
— Який затятий! Це буде не так просто.
— Вони всі там затяті. Гадаєш, знов зателефонує?
— Хтозна. Бач, може він просто зараз розповідає про це Реклі, і обидвох узяли дрижаки. Останнє, що треба Реклі, — це публічний розголос. У його оборудці зі школами немає нічого протизаконного, але смердить від того не менше.
— Вони зателефонують. Чом би й ні? Будь ти на його місці, невже не зацікавився б, що саме нам відомо?
— Можливо.
— Вони зателефонують.
36
МАРК СПАВ НА РОЗКЛАДНОМУ ДИВАНІ, коли о шостій п’ятдесят ранку гучно задзвонив його телефон. Джоккеті сказав:
— Пан Реклі погодився зустрітися з вами о десятій ранку в нашій адмінбудівлі. Ми розташовані в центрі Брукліну, на Дін-стріт.
— Знаю, — сказав Марк, хоча насправді не знав. Проте розшукати цю фірму буде неважко.
— Я зустріну вас у вестибюлі о дев’ятій п’ятдесят. Будь ласка, приходьте вчасно. Пан Реклі дуже зайнята людина.
— Як і я. А ще зі мною підійде мій друг, теж журналіст, звати Тодд МакКейн.
— Гаразд. Ще хтось?
— Ні. Тільки ми вдвох.
За кавою вони розмірковували, чому Реклі не захотів зустрічатися з ними на своїй території, на Вотер-стрит, у фінансовому районі Мангеттену. Безперечно, у нього там роззолочений барліг, бо це властиво людям такого положення, проте парочка репортерів могла принагідно повеселитися, яскраво все це описавши. Інша справа загнати їх на слизьке — на територію, що контролюється його власними адвокатами. Судом їм уже погрожували. Тепер вони увійдуть в його світ, брутальне місце, де його захищатимуть будь-якою ціною, а погрози — звичний робочий інструмент.
Вони пішли неголені, вдягнувши джинси й старі куртки — типова журналістська розхристаність тих, кому начхати на думку інших. Марк склав матеріали в пошарпаний нейлоновий «дипломат», куплений в бруклінській крамничці вживаних речей, і коли вони вийшли з готелю та попростували пішки, то дійсно мали вигляд голодранців, із яких нічого взяти.
Будівля була висока й модернова, одна з багатьох скупчених посеред ділового центру Брукліна. Друзі згаяли час у кав’ярні неподалік і зайшли в атрій о дев’ятій сорок п’ять. Марвін Джоккеті, який виглядав на десять років старшим, ніж на світлині з веб-сайту, стояв біля стійки охорони й розмовляв із службовцем. Марк і Тодд впізнали його й назвалися, він знехотя потиснув їм руки. Кивнувши на службовця, Джоккеті сказав:
— Він мусить перевірити ваші документи.
Марк і Тодд витягли гаманці й вручили свої фальшиві водійські посвідчення округу Колумбія. Службовець вивчив їх, порівняв світлини з обличчями і повернув.
Відтак вони пройшли за Джоккеті до ліфтів і стояли в очікуванні мовчки. Коли вони зайшли всередину, той повернувся до них задом, лицем до дверей, так нічого й не сказавши.
«Чемний вилупок», — подумав Марк. «Тварюка», — пробурмотів тихенько Тодд.
Ліфт зупинився на сімнадцятому поверсі, і вони увійшли в радше прозаїчний вестибюль «Ретліфф і Косґроув». За свою недовгу кар’єру в статусі адвокатів вони побували в кількох на славу прикрашених конторах. Розкішні хороми Джеффрі Корбета у Вашингтоні вражали найсильніше, хоча Марковим фаворитом був унікальний музей трофеїв Едвіна Моссберґа в Чарльстоні. Найгіршою була контора «Довір-Расті» з її лікарняною атмосферою і пораненими клієнтами. Це місце було крапельку кращим. Та й біс із ним! Вони прийшли сюди не інтер’єри порівнювати.
Джоккеті не звернув уваги на секретарку в приймальні, а вона проігнорувала його. Вони повернули за ріг, без стуку пройшли через двері й опинилися в довгому, широкому конференц-залі. Двоє чоловіків у дорогих темних костюмах стояли біля серванта й цмулили каву з порцелянових філіжанок. Жоден не зробив і кроку їм назустріч. Джоккеті оголосив:
— Пан Фінлі та пан МакКейн.
У Марка й Тодда було три світлини Гайндса Реклі, всі з журнальних статей: одна з дослідів Ґорді — збільшений знімок обличчя, який він прикріпив до незабутньої стіни, дві інші вони знайшли в інтернеті. Реклі було сорок три роки, його темне, ріденьке волосся було ретельно зализане назад, а вузькі очі ховалися за окулярами в напівобідковій оправі. Він кивнув Джоккеті, і той мовчки вийшов, зачинивши за собою двері.
— Мене звати Гайндс Реклі, а це мій головний радник Баррі Стрейхан.
Той знизав їх злим поглядом і кивнув, навіть не намагаючись продовжити діалог після етапу знайомства. Як і його клієнт, він тримав у одній руці філіжанку, а в іншій блюдце, що унеможливлювало для них належне за таких обставин рукостискання. Марк і Тодд трималися від них на відстані, футах у десяти. Ця незручність тривала кілька секунд, чого було цілком достатньо, аби двійко прибульців затямили, що перед ними тут розстилатися не будуть. Зрештою Реклі сказав: «Сідайте» і кивнув на ряд стільців із їхнього боку. Вони сіли за стіл. Реклі й Стрейхан сіли навпроти них.
Тодд виклав на стіл мобільний телефон і запитав:
— Не заперечуєте, якщо я записуватиму?
— Чого це? — запитав Стрейхан мов недоумок. Він був приблизно на десять років старшим за свого клієнта й справляв враження людини по життю сварливої.
— Є така стара репортерська традиція, — пояснив Тодд.
— Ви плануєте розшифровувати цей запис?
— Певно, так.
— Тоді дасте копію мені.
— Авжеж.
— І я теж буду записувати, — сказав Стрейхан, викладаючи свій мобільник на стіл. Двобій телефонів.
Під час цієї словесної сутички Реклі споглядав на Марка з пихатим, самовдоволеним виглядом, немовби промовляючи: «У мене є мільярди, а в тебе нічого нема. Як не поглянь, я тут головний, тож змирись із цим».
Однією з переваг вуличної практики без адвокатської ліцензії було те, що безслідно щезала стриманість. Нахабно ведучи справи в судах округу Колумбія, Марк і Тодд звикли вдавати із себе інших людей. Якщо їм щастило, стоячи перед суддями й називаючись вигаданими іменами, брати на себе обов’язки адвокатів, то їм не завдасть зусиль розіграти перед Гайндсом Реклі роль журналістів.
Марк витримав погляд не моргнувши. Зрештою Реклі заговорив:
— Ви хотіли мене бачити.
— Так, авжеж, — сказав Марк, — Ми збираємо матеріал для статті і вважаємо, що ви могли б дещо прокоментувати.